Політику брудною роблять люди – вважає міський голова на Тернопільщині Володимир Шматько

Бути максимально відвертим – має сміливість міський голова Чорткова Володимир Шматько. Говорить цікаво – не завуальовано, не приховано чи обережно, як більшість чиновників. Не уникає жодних запитань і не переводить на іншу, нейтральну тему.  Навіть, якщо це повертається проти нього. Оця нестандартна відкритість – це подвиг для посадовця, який ділиться своїми думками, переживаннями, сумнівами, переконаннями і пошуками себе.

У країні використовують неосвічених людей. Чим менше ти освічений, тим легше тобою керувати. Чим бідніша людина, тим легше нею маніпулювати. Бідний і без освіти – тобою маніпулюють через газети і телебачення, як хочуть. Сам стаєш пластиліном. З тебе ліплять козлика, а ти навіть цього не помічаєш.

Політика стосується кожного. Політика – це не просто Верховна Рада чи міська рада. Життя в одному будинку чи під’їзді – це також політика. Це хороше слово. Політика – це спілкування. Це люди і стосунки. Щодо політики в системі управління, то в ній є випадкові люди, які тільки шкодять. Політикою мають займатися професіонали, ті, які хочуть цього. Бо ті, які приходять в політику і йдуть з неї, вони тільки опаскуджують це слово. Політика не брудна. Є брудні люди в політиці або брудні методи політичної гри, коли все зводиться під гроші.

15 серпня 2007 року не забуду ніколи. Мене призначили і представили радником голови Чортківської районної ради. І мені не дали кабінету. Його банально не було. Це так смішно. Але начальник відділу майнового комплексу районної ради запросив до себе в кабінет. Я за приставний столик сів. Головний стіл – для начальника відділу, а збоку приставний – для відвідувачів. Було некомфортно.

У 20 років мені було дуже важко тримати язик за зубами. Що думав, те говорив. Це мені шкодило.

Лідер громади має бути як мінімум живим, щоб втриматися, впоратися, щоб не здатися, не зламатися. У політичній системі, в цих змінах потрібна інтуїція. Інтуїція – це внутрішнє відчуття чогось, що не прочитаєш в книжці, як діяти.

Йшов недавно на роботу з Білої о 6.30 ранку. На Залізничній вулиці у Чорткові мене підібрав автобус «Бичківці-Чортків». Люди в салоні зглядалися. Дивувалися: «Мер в автобусі їде, так зранку». Так класно – ходити пішки. Приблизно 15 хвилин йду на роботу. У кроках міряє Айфон. Це десь до двох кілометрів. По дорозі дискутую з перехожими. Люди кажуть, що не пасує меру пішки ходити. Часом мене підвозять. Мені навіть цікаво, чи хтось впізнає і зупиниться. Частіше пішки ходжу ввечері.

У «Камазі» подорожував з 3 місяців. Тато з мамою їздили у відрядження і мене брали. В салоні тепло. Мотор під кабіною. Завжди спав на кришці, що над двигуном. Ріс там.

Батьки з останнього сильно тягнулися, щоб мені допомогти, коли починав у політиці. Завжди питали: «Ти знаєш, чого хочеш? Навіщо ти це робиш? Ти впевнений, що тобі це потрібно?». Я ніколи насправді не був впевненим в тому, що робив у 19-20 років. Ми жили скромно, але дуже цікаво. Батьки мені давали все, що могли.

Мама на ринку торгувала віниками, щітками, синькою, соняшником. Це було не популярно.  Кепкували ті, чиї батьки мали машини і хати. Але коли в голодні дев’яності приходила з базару, де заробила 20 гривень – це викликало повагу.

Часто опинявся в потрібнім місці в потрібний час. Таке відчуття, що мене щось веде по життю. Буває дежавю. Десь це бачив або про це думав.

Був дуже довірливим і є довірливим. Можу набалакати забагато, а потім про це шкодую, бо це проти мене обертається. Мені важко розрізнити тих людей, які пхають ножа в спину, від тих, які не пхають ножа в спину. Усіх, хто світить усмішкою, сприймаю як друзів. В людях до кінця не розуміюся.

Маю складний характер – хочу все і зразу. Прагну швидких змін. Абсолютний максималіст. Не можу терпіти людей, які кажуть: «Добре, завтра зранку». А чому завтра зранку, а не зараз? Та треба думати. Що тут думати – взяли і зробили. Та треба писати. Що тут писати – бігом взяли і написали. Проект рішення, наприклад. Що тут думати? Вирішили, схвалили, затвердили і все.

В роботі кохаюся від того, що ходжу і дивлюся, чи рівно бруківку поставили, чи траву або кущі рівно постригли, чи прибрали, чи лампочка горить, де знак правильний чи неправильний. Приглядаюся  до найдрібнішого. Я – не кабінетна людина. У самого себе я б заступником не був. Заступникам зі мною дуже важко. Ставлю задачі, мав би дати час зробити, а я  роблю це наперед них швидше.

Коли був сільським головою села Біла, то тягнув ту роботу, яку б мали робити 5 чоловік. Сам ялинку в селі збирав, бо всі боялися  лізти на спецавтомобіль з «люлькою».  Збирав її так, як я хотів. Коли керував знизу – вчепіть так або пересуньте так, а він не так робив. І безпечніше, що я там сам. Не дай Бог, хтось звідти впаде або йому щось не виходить. Два чи три роки ту ялинку збирав. У мене було можливо егоїстичне кредо – якщо не я, тоді хто. На жаль, тепер спостерігаю інше. Якщо від підлеглих вимагаю більшого, ніж вони можуть, я втомлююся. А якщо втомлююся вимагати, тоді починаю заспокоюватися – не хочете, то як хочете.

Найкраще – працювати вранці на самоті. Свіжа голова. Подобається приходити вранці до кабінету, коли на вулиці ще темно.

На сім’ї робота відбивається тяжко. Спілкуюся з журналісткою. Дружина телефонує і питає: «Ти де?». Я кажу, що даю інтерв’ю. Вона: «А нащо тобі те інтерв’ю?».  Питається, чому часто їжджу у відрядження. Сприймаю це дуже боляче. Я не кажу, що дружина погана. Ні. Вона в мене – найкраща. Вона є, яка є і не можна змінювати один одного.

Донечка Софія за характером і така, як дружина, і така, як я. Вперта. Хоче, щоб все було по її. Я такий, що все має бути по моєму. І жінка хоче, щоб так було, як вона сказала.

Коли приходжу додому, Софія питається: «Тату, що купив?». Дитині 3 роки. Як йду з роботи, знаю, що я не сам. В хаті хтось є. Попри всю свою егоїстичність і ставлення до роботи, я це ціную. Незважаючи на різні погляди з жінкою, розумію, що з сім’ї все починається. Хочеться єдності в сесійній залі. А як там може бути єдність серед 34 депутатів, як вдома у двох єдності нема? Деколи такі аналогії проводжу.

Боюся Господа Бога. Вірю, що він є і все в його руках. Біблія вчить, що він добрий і прощає. Але розумію, що кожна людина може померти в будь-який момент. Дуже не хочу помирати. Якщо уявлю, що мене нема, а всі інші є і все відбувається не так, як я хочу, неприємне відчуття.

З Богом спілкуюся. Це дуже інтимне. Про це не має знати ніхто. Не вважаю, що стандартна молитва – єдине спілкування з Богом.

Боявся померти під час служби в АТО. Коли міни падали дуже близько, відчував страх.

На війні не мали зв’язку між собою. Як, в 21 столітті воює країна, не ми сепаратисти, а ми захисники і в нас нема зв’язку із сусіднім підрозділом? Я – командир опорного пункту, приймаю рішення, веду за собою людей в бій і не маю зв’язку. Щоб через кілометр передати те, що я хочу, телефонував в батальйон. З батальйону – в головну бригаду. З головної бригади телефонували в центр АТО. Звідти давали вказівку на ту бригаду, з якою мені потрібно зв’язатися. А рішення треба було приймати за 15 секунд. Така от в армії комунікація. Бо ми – інший підрозділ. Ми – піхота, а то артилерія, в них інші задачі і так далі. Багато людей загинули задурно. Через непрофесіоналізм. Карти топографічні з 1986 року.

Не терплю п’яних. На війні надивився. П’яна людина – це інша людина.

Коли я намагався в армії внести щось своє, командир казав: «Ти – підлеглий. У взводі щось внось своє, а тут в роті не керуй». Все має бути по статуту. Я думав: «Боже, які люди нудні». Є «а». А чому не може бути «а» і «а»? Або «а» зі знаком оклику.

Бюджет села формував по телефону з війни. Селом керував. Телефонував, чи сніг прогорнули.

Моя проблема в тому, що я в сім’ї – один. Ця відповідальність найгостріше відчувалася на війні. Боявся померти, щоб маму не травмувати. Вона все життя мені допомагала. Боявся зробити необдуманий крок. Якби загинув, мама б мені цього не пробачила, що пішов на війну, чи собі б не пробачила. Відповідальність одинака – величезна. Ми з дружиною живемо окремо від батьків. Тато піде на роботу, а мама вдома. Вона вже не хоче бути сама.

Якщо ти весь в роботі – це твоє. Роботою треба жити.

Довго не знав, який в мене  талант. В юності була проблема – ким я стану.

Я – віруюча людина. В тій мірі, наскільки можу бути нелінивим. Бо щоб вірити не словами, а ділами, треба бути нелінивим.

Для мене дуже важливий церковний шлюб. Це якась символічна святість. Сім’я – це ж не робота. Це – стан людей, стан душі, стан тіла, це самопожертва, колективна гра. Можна назвати як хочете. Але вона повинна мати щось вище. Це – шлюб. Розуміння, що Господь поєднав нас.

Жінка – це квітка. Я дуже люблю квіти. Мені дарують квіти. Квіти різні і в різну пору цвітуть. Різної форми, різного запаху. Закриваються і відкриваються. Так само жінка – закривається і відкривається.

Кохання – коли поряд з людиною хочеш бути довше. Люди під впливом кохання роблять багато хороших речей і не дуже. Це – стан душі. Кожен його розуміє по-своєму.

Не навчився ще вирішувати якісь непорозуміння в сім’ї через спілкування. Можу мовчати – дутися півгодини. А треба говорити про все. Вміти цей крок зробити. Лідерам це важко. Як правило, той, хто хоче керувати, не прагне спілкування.

Головне, щоб в сім’ї не було шаблонів. Взагалі ні в чому не люблю шаблонів. Шаблон – це армія. Непросто жити без шаблонів у сім’ї. Є дуже особисті тонкощі. До слова, посада міського голови заставляє мати багато шаблонів. А дипломатія – це взагалі одні шаблони.

Дружина – домашня, сімейна. Я – публічний і відкритий. Мене всюди повно. Я шумний. Не люблю сидіти на місці. Дружина – вихователь в дитячому садочку, цінності зовсім інші – чоловік має бути на роботі від дев’ятої до сімнадцятої, а потім додому. Я – в рази інший. Це нам і допомагає, і шкодить.

Був присутнім на пологах дружини. Боявся. Виходив і заходив часто. Як побачив свою Софію – це відчуття дива. Ти створив частинку себе. Бог послав. З нічого народжується дитина.

Жінка – це в першу чергу мама. Я консервативний. Дуже ревнивий. Некомфортно б себе почував, якби з дружиною хтось загравав.

До жінок ставлюся з пристрасною повагою. Жінки надихають чоловіків. Надихає та, яка в вміє себе проявити, подати себе в хорошому розумінні цього слова, у спілкуванні, стосунках, яка не є блондинкою і не питає, чому сонце світить. У чоловічому оточенні вона вміє триматися на рівні. Уміє бути діловою, щирою, відкритою, десь гнучкою. Коли жінка звертає на себе увагу не помадою чи голими ногами, а інтелектом, мудрістю і навіть хитрістю. Коли жінка і така, і така, і ще інша – вона цікава. Приємно, коли жінка може бути різною.

Зрозумів, що чоловік починає мудрішати після 30 років. Став спокійнішим, прагматичнішим, об’єктивнішим.

Справжня дружба – коли тобі з людиною добре. Коли вмієш бачити її різною і коли вона тебе сприймає різним. Друзів не повинно бути багато. Але в різні періоди життя мають бути різні друзі. Якби ми не намагалися говорити на публіку інше, життя нас кидає в різні обставини і ми змінюємося.

Ображає те, що на мене наговорюють. Пишуть неправду. Говорять поза плечі неправду. Боляче це сприймаю. Я – об’єктивний чоловік. Не люблю все згущувати. Як є, так є. Водночас розумію, що на яку б ти гору не виліз, якби голосно не кричав, що ти цього не робив, все одно всім не доведеш. Можна на це не зважати, але коли пишуть чи обманюють – боляче. Особливо, коли це неправда. Але пробачаю. За це мене рідні і друзі критикують.

Я – ризикований. Вважаю, що ризик – благородна справа. Під час служби в АТО ризикував, хоча там не варто було того робити. На вибори двічі пішов – ризикнув.

Ніщо безслідно не зникає. Будь-яка інформація, будь-яке навчання, спілкування, будь-яка прочитана книжка не забулася. Якщо навіть одразу не можеш згадати, все одно в підсвідомості залишилося. Вона тебе змінила. Інформація змінює людину. Освіта – це те, що в тобі за роки назбиралося. Це не лише інститут. Чим більше маєш знань, тим впевненіше себе почуваєш.

Недобре, коли гроші створюють тебе. Зле, коли свої можливості міряєш грошима. Це залежить від того, ким ти є в житті. Від посади, покликання, від роботи – це все впливає. Гроші змінюють людину. Чим більше грошей, тим гірша людина. Це моя думка. Тому що люди на все тоді дивляться зовсім по-іншому. Але і бідним не треба бути. Це не модно. Скиглити – це неправильно. Все пропало – це не про мене. Проте великі гроші змінюють людей не в кращий бік. Вони вже потім своїх дітей виховують на іншому рівні, відштовхуючись від грошей. Я не розумію багатих людей, які несуть себе високо, бо мають трошки більше грошей. В дитинстві бачив багатших дітей і бідніших. Це мені закарбувалося. Багатші не цінували грошей, бо їх було багато. Бідніші – ділилися.

Гроші для мене – не більше, ніж спосіб купити і поїсти.

Є формальні керівники і неформальні. Є ті, які кадрові призначення приймають. Якщо скажуть, то буде так. Якщо не скажуть, що Петя не буде прокурором, то і не буде Петя прокурором чи Володя мером. Ще є у країні глобальна олігархія на місцях, місцева еліта. Як був сільським головою, раз мене намагалися принизити. Мовляв, ми скажемо, то ти кимсь будеш, а не скажемо, ти будеш ніким. Я зробив висновки, що ці слова не більше ніж слова. Але якщо правда за тобою. Якщо це сприйняти і боятися, то так і було б. Сильно не взяв до голови і рухався далі. Якщо піддатися, то влада може справді присадити. Коли відчуваєш, що совість чиста, то все нормально.

Підлих людей називаю паразитами. Це ті, які живуть за рахунок когось. Але така людина може бути ідеальною для сім’ї. З оточуючими підступний, а все робить з вигодою для своїх близьких. Вони мають на меті тільки результат – або статки, або посада, або розширити оточення.

Я – не конфліктний. У крайнощі не впадаю. Але на грубощі відповім грубощами. В юності завжди боровся за справедливість. Хлопці билися, я намагався розборонити. Мистецтво – вміти домовлятися, заспокоїти, а не кулаками вимірювати. Мені важливіше зупинитися і почекати 7 секунд.

В емоційних випадках іноді вживаю нецензурну лексику. Публічно – ніколи. Але деколи емоційно щось наголосити треба. Сам постійно роблю зауваження всім, хто матюкається. Кажу, що це москальські слова.

Відпочиваю лише під час футболу. Двічі на тиждень ходжу до спортзалу. Під час гри ні про що інше не думаю. Мріяв бути футболістом. Просився до футбольної школи у місті, а мене тренер не взяв. Пробував бігати. Але не мав такого таланту, як інші діти. Пробував грати, але був неконкурентним. А футбол дуже любив. Може тому, що це командна гра. Можливо тому, що є швидкий результат. У футболі багато філософії. Пообіцяв собі – якщо не став футболістом професійно, то надалі розвиватиму футбол. Фінансували футбольну команду вперше за історію села. Футболістам платили символічну зарплату. Відрядження оплачував. Ті гроші з дому брав, із зарплати, позичав. Ніхто того не знав. У Чорткові також підтримую футболістів. Повертаємо великий футбол в місто.

Все життя чую фразу: «Дідусі і бабусі мучилися, щоб діти жили краще». Діти живуть, щоб вже їх дітям жилося краще. А коли жити? Де особисте щастя?

Найбільше боюся десь програти. Наприклад, будуть вибори, я програю і що буде зі мною. Знаю, що я себе знайду, що я практичний чоловік і все буде добре. Але цього в житті ще не було. Страх перед тим, чого не знаєш.

Чим більше ти публічний, тим менше належиш собі. Це моя улюблена фраза.

Наталія ЛАЗУКА, фото: Тарас ХЛІБОВИЧ