Символи життя і смерті

Світлої пам’яті мого дідуся Лукащука Володимира Олексійовича…

Мені снився дивовижний сон – наче стою біля підніжжя нескореної для скелелазів гори Маттерхорн. Ця величава гора швейцарських Альп – сумнозвісна тим, що мало хто живим дістався її вершини. Із подивом розглядаю обидва схили, через які вона є подібною на ідеальний рівносторонній трикутник, і пригадую – гора має чотири тих загострених і крутезних ребра, що і зробили її такою грізною і бажаною для відчайдухів… Різними мовами – «гора, що височіє над лугами», «гора Матері»… Маттерхорн у моєму сні прокльовував верхівкою саме небо – світло-блакитне, чисте і незворушне…

Краєм ока відмічаю якусь людську метушню справа від себе і це відволікає мене від думок про те, чи варто дертись туди, нагору, адже розумію, що це безглуздо. Але і від метушні, і від суперечливих  думок мене м’яко відсторонює мій рідненький дідусь, котрий в моєму житті був мені за тата. Несподівано з’явившись у моєму сні і взявши мене за зап’ясток, він знову рукою вказує туди, вгору… Там моєму погляду відкривається небачена картина – на тлі самісінької вершини гори з’являється прямокутний темний екран повністю заповнений живими блакитними метеликами-морфідами – їхні небесної синяви крильця тріпочуть, і блискуча космічна глибина хвилями вібрує у тому живому рухові. Я заворожена видивом, хоч і помічаю, що один із кутів екрану пустує, так ніби один метелик ще не зайняв своє місце… Здається, на це диво природи можна було дивитись нескінченно, і відчуття спокою заполонило всю мене зсередини.

Науці відомо, що сни, хоч нам і видається, що тривають довго, насправді проносяться в нашій підсвідомості з блискавичною швидкістю – за кілька секунд… 4 листопада 2016 року о 3:01 телефон, який був тієї ночі біля мене, розбудив мене – дзвонила бабуся і повідомила трагічну звістку, що серце мого дідуся, який замінив мені батька, Лукащука Володимира Олексійовича, перестало битись…

Мій дідусь народився у 1930 році в селі Молодятиче Грубешівського району, у Польщі. У 1945 р. його сім’я була депортована на Україну. Дідусь закінчив Львівський медичний інститут, а далі – аспірантуру інституту удосконалення лікарів Київського медичного інституту. Працювати асистентом на кафедрі акушерства та гінекології у Тернопільському медичному інституті почав у 1961 р. Після захисту кандидатської дисертації у 1965 р. і до 2001 року обіймав посаду доцента кафедри, таким чином віддавши цій праці 40 років… Дідусь був автором наукових статей, успішних схем лікування, особливо у ендокринологічній гінекології, і неперевершеним акушером, а ще – тою надійною твердинею, яка була гарантом спокою, сімейного щастя і успіху для своєї дружини, доньки та онучок.

Останні 15 років він був незрячим – весь цей час провів у молитвах, які знав за життя чи чув по радіо, що транслювало церковне богослужіння, і відійшов у кращі світи у сні. За день перед цим – попрощався і подякував своїй дружині Галині, з якою вони прожили у шлюбі 55 років, доньці Світлані та своїм двом онучкам – Соломійці і мені…

Я прошу усіх небайдужих, усіх, хто знав мого дідуся, також тих, кого він першим у цьому світі прийняв у свої лагідні руки, а ще – ті численні сім’ї з Тернопільської області та за її межами, які завдяки йому і попри нерадісні прогнози лікарів відчули радість материнства та батьківства, помолитись у ці дні за те, щоб його душа отримала заслужені мир і спокій.

P.S. Блакитний метелик з мого сну – виявився метеликом-морфідою, який, без сумніву, є одними з найкрасивіших на світі. Метелики-морфіди мають багато підвидів і мешкають в дощових лісах Амазонії в Перу, Єквадорі, Колумбії та Венесуелі. У перекладі з грецького «omorfo» означає «красивий», але це дуже слабке визначення – настільки прекрасні ці дзеркальні істоти. Бразильські індіанці називають їх ще більш витончено: «частинка неба, що впала на землю». Для них – прекрасні сині метелики – це символ душі, і якщо в племені хтось помирає, то виконується ритуальний танок, що імітує політ морфід – рух душі померлого в кращий світ…

Наталя ВОЛОТОВСЬКА