В очі і позаочі

Немолодий уже знавець музичних наук, солодко посміхнувшись, досить голосно прошепотів на вухо своєму сусідові: «Талант! Талантище! Я його ще з пуп’янка знаю, він далеко піде!». Слова ці прозвучали на адресу бандуриста Дмитра Поліщука, який прийшов на «Концерт для наших захисників». Звісно, хлопець почув їх, але сприйняв спокійно – знав, що Бородатий Едуард Григорович ще той, радянських лекал зразок, який знає тільки свою вигоду. Хоча воно й приємно, якщо тобі услід лунає така характеристика від знаного відвідувача і учасника практично всіх культзаходів міста.

Місць у залі було чимало, але вже практично зайняті. Виднілось кілька спереду, тож попрямував туди. Примостився біля завідуючого кафедрою психології, високого і досі чорнявого, не дивлячись на роки, професора Івана Івановича Колорадського.

– Гарний концерт має бути! – Дмитро сьогодні участі не брав, але часом приходив подивитись на виступи товаришів по «артілі». – Он і воїнів скільки прибуло…

Професор поглянув на нього з-над окулярів і ствердно кивнув головою.

– Таки уміє не підпустити до себе… на те і професор, – подумав Дмитро і знічено закліпав.

Концерт розпочався. У другій половині, коли роздавали від міста нагороди, його, Дмитра, несподівано викликали на сцену… для вручення медалі «За розбудову культури міста». Оце так несподіванка! Ось чому секретар міськради, який ні з того, ні з сього зателефонував йому сьогодні зранку, так вперто примовляв з’явитись до будинку культури! На емоційному піку хлопець, хоч і не мав свого інструмента взяв та й виконав акапельно авторську пісню, присвячену АТО. Шквал оплесків засвідчив, що таки недаремно. Правда, по завершенню концерту режисер сказав, що то було геть не професійно. Та яка різниця, якщо людям сподобалось?!

– Федір Юліанович! Добрий день! Чи можу  сподіватись на вашу підтримку в отриманні звання заслуженого працівника культури? – Дмитро і сам потім не розумів, як міг так несподівано підійти до очільника культури, який теж виявився в залі.

– Приносьте папери, звісно! Не лише місто, а й країна давно знає вас, як талановитого музиканта і поета-пісняра! Та з вашими заслугами вже давно час і заслуженим артистом стати! – Федір Юліанович примружився, як ситий кіт, і криво посміхнусь в сиві вуса.

Хлопцеві відлягло від серця. Отже, недаремно ризикнув, пересиливши власну сором’язливість.

– Вітаю, друже, з нагородою! Молодець! На День Незалежності чекай нової!

– Іван Іванович! Ви жартуєте?

– Хм… Такий вже рік в тебе. – загадково примружився ще годину тому неприступний професор, і Дмитро подумав, що він все ж погано розуміється в людях.

І ось пройшло три місяці… Наближався День Незалежності. На засіданні ради розглядали кілька кандидатур на різні звання, в тому числі і Дмитрову. Голова оголосив його заслуги…

– Едуарде, ти знаєш, хто то є? – стурбовано засіпався на кріслі Іван Іванович.

– Та так, хоч і закінчив музичне відділення, а далі рівня аматора, як на мене, не вийшов…

Федір Юліанович, бачачи реакцію членів ради і собі промовчав, тож коли головуючий попросив виступити за запропоновану кандидатуру, охочих не знайшлось…

– Замолодий він ще, той ваш Дмитро – якось ніби вибачаючись, відповів очільник культури секретарю в сусідньому кабінеті.

– Хто б казав, – подумав той. – Бо ще минулого року понаприймали, понаприймали…

На концерті присвяченому Дню Незалежності Дмитро уже сміливо підійшов до Федора Юліановича, який сидів поміж рядів.

– Федоре Юліановичу, скажіть мені, як же так могло статися?.. Чого ж

їм треба там, в раді? Якщо свої не пускають, то що ж про Київ тоді казати?..

– Юначе, все ще попереду в тебе! Правду кажучи, не був я тоді на засіданні повністю, спізнився, а вже  як прийшов, то хто був присутній, той проголосував.

– Проголосував, очевидно, проти мене своїм мовчанням… Мимоволі все ви і видали, Федоре Юліновичу…

…а коли стемніло зовсім, то софіти вихопили променями єдину точку на сцені – то Дмитро грав на своїй вірній бандуроньці так, щоб почули і ті, хто на землі, і хто вже за межею.

Де загрузнеш у лушпинні – не вгадаєш, а талант – не приховаєш…

Наталя ВОЛОТОВСЬКА