Що хочу сказати? Люди, бережіть дітей.
Ішла з лікарні. Якщо зовсім відверто – повзла і світу Божого не бачила. В голові таргани проводили мітинг протесту проти ущільнення вулика бджолами. Оголосили їх нелегальними мігрантами і вимагали виселити бджіл під плінтус, а бджолину мову визнати нелегітимною. Але мед залишити. І дозволити бджолам його добувати. Бо смачно, корисно і поживно. Голова гуділа немилосердно. Але, то таке. При високому тиску буває.
Доходжу до переходу біля зупинки “Духовний центр” і вже ставлю ногу на зебру, коли чую крик. Дитячий. Обертаюсь і бачу, як дебелий мужик тягне хлопчика до авто. Хлопчик пручається з усіх сил і надривно кричить. На тротуарі валяється самокат.
Навколо є люди. На зупинці теж стоять люди. Ніхто не реагує. Мабуть, сліпо-глухі. Не знаю.
Підбігаю вияснити: що відбувається. Мужик дивиться на мене агресивними очима, хлопчик кричить:
– Поможіть!
– Пішла нах@й! Вб`ю! – шипить мужик і пробує запхати дитину в авто.
Ну, нічого. Підбиваю знизу чарівним копнем хлопові колінну чашечку, він згинається, хапається за коліно і випускає хлопчикову руку. Дитина біжить світ за очі, забувши про самоката. Мужик кидається до мене.
Встигаю подумати, що мені капець і збити його підніжкою.
Чесно: думала, що приб`є. Але він встав, гарикнув, що я – с@ка і рвонув до авто. За лічені секунди зник.
Люди… Ніхто і не поворухнувся. Ніби нічого й не сталось.
Поліцію викликати в таких ситуаціях безсенсово. Хіба, щоб самоката їм здати. Номер на авто був заляпаний болотом, тільки й того, що авто – білий Форд. Я в автомобілях не розбираюсь. Особливі прикмети? Яке там! Нічого не запам`ятала, окрім шраму на коліні мужика. Мабуть, хтось ще задовго до мене прикладався носаком до того коліна.
Люди – всі у своїх справах, хто стояв на зупинці, вже від`їхав маршруткою.
Постояла, взяла самоката, думала завезти його до церкви. Підійшла до свідків Єгови, які там на розі паркової алеї зі своїм стендом стоять, спитати, чи не знають, бува, дитини. Свідки теж сліпо-глухими виявились. Вони не бачили, як у десяти метрах викрадали дитину.
На церковному подвір`ї мене окликнула жінка. Мама хлопчика. Вони в парку гуляли, сиділи з друзями в кафешці.
– Де кафешка, а де дорога! – кажу. – Дитині років сім.
– Не ваше діло! – огризнулась мама.
Взяла самоката і пішла. Уже біля входу в парк обернулась, зачекала, поки я підійду і сказала:
– Дякую вам! Вибачте, це так… Страшно. То якийсь маніяк був. Чи зомбі? Правда?
– Може, й маніяк, – погодилась я. – А зомбі стояли на зупинці і проходили повз.
Нічого не кажу. Але, трясця! Люди, бережіть дітей.
Бо світ остаточно злітає з котушок і це реально небезпечно, дико і страшно.