Родичі жінки з Тернопільщини, яка захворіла на COVID-19, вже і не вірили, що вона виживе

Перший офіційний випадок коронавірусного захворювання в Україні був виявлений 3 березня. Нині ж кількість хворих на COVID-19 у нас сягнула 13 тисяч. На щастя, майже дві тисячі українців уже змогли подолати цю незбагненну хворобу. Саме так – незбагненну, адже у багатьох вона минає практично безсимптомно, а для когось цей діагноз стає фатальним…

Безумовно, те, що все ж таки переважна більшість людей одужує без суттєвих ускладнень і навіть лікування, додає позитиву в наші тривожні карантинні будні. Як це – стати одним з тих, хто захворів на COVID-19? Як факт зараження змінює світогляд і ставлення до навколишнього світу?

Про це «НОВА…» поговорила із нашими земляками, мешканцями Тернопільщини, які пройшли через випробування коронавірусом й одужали. Вони розповіли про симптоми, роботу лікарів й те, як подолали захворювання.

Галина Радловська із села Швейків Монастириського району працює медсестрою приймального відділення районної лікарні.

Перед тим 24 роки була фельдшеркою у селах. У неї першої на Монастирищині офіційно підтвердили коронавірус. Упродовж місяця за її одужання боролися колеги з районної лікарні. Медсестра була у важкому стані, її підключали до апарата ШВЛ. На щастя, жінці вдалося побороти недугу.

— Три тижні тому мене виписали з лікарні, почуваюся краще, але до повного одужання ще далеко, — розповідає пані Галина. — У мене досі задишка, підключаю собі кисневий концентратор. Я погодилася, щоб виписали мене з лікарні, бо стан стабілізувався, двічі тест показав негативний результат.

Діти замовили мені в Китаї кисневий концентратор, щоб могла вдома продовжувати відновлення. Заплатили 27 тисяч гривень, але поки що не отримали його. Тим часом взяли в оренду концентратор на місяць за 3,5 тисячі гривень. Через дві трубки через ніс кисень надходить у легені. Без концентратора на вулиці можу посидіти зо дві-три години, а в хаті без нього задихаюся. Навіть доводиться спати з увімкненим апаратом. У мене була двостороння пневмонія.

У понеділок, 4 травня, я робила повторну флюорографію в районній лікарні. Сказали, що запалення легенів нема, але в найбільш уражених ділянках залишилися рубці. Дали направлення на обстеження до Тернополя. У мене вже відновилися смак, нюх, нема температури, але після хвороби почало боліти серце, відчуваю втому. Скоріш за все я заразилася на коронавірус на роботі. Тоді в терапії було багато хворих, люди приходили до лікарні на обстеження. Якось я брала пробу на експрес-тест у пацієнтки, яка повернулася з Польщі. Результат у неї був негативний, але хтозна, що насправді… Під час прийому я була у халаті, в масці і рукавицях.

Приїхала після зміни додому, а вночі в мене піднялася температура. На той час у районі ще не було зареєстрованих випадків COVID-19, тому я не відразу повірила, що мене підкосила ця недуга. Чотири дні пролежала вдома з високою температурою (позначка термометра сягала 39,6 °C), а потім поїхала до лікарні.

Поклали з пневмонією у терапію, але через добу мені стало гірше — забрали до реанімації. У лікарні до мене дуже добре ставилися лікарі, медсестри, санітарки, робили все можливе. Ліки надавали безкоштовно. Про перші п’ять днів, коли була під ШВЛ, мало що пам’ятаю. Коли стан поліпшився, переключили на кисневий концентратор.

Увесь час біля мене в лікарні була моя мама, їй 63 роки. У неї також був позитивний тест, але жодних симптомів хвороби не було. Мій чоловік і донька не захворіли. Мені 42 роки, організм боровся, якби це спіткало старшу кволу людину, хтозна чи поборола б. Мабуть, я мала жити…

Вже мало хто вірив, що я виживу. Готувалися до гіршого. Бог і лікарі врятували мене! У мене хронічний бронхіт, мабуть, через це так прихопило. Майже щороку в мене бувало запалення легенів. Не оминуло й цього разу. Те, що я пережила, — дуже серйозне. Поїхала до Монастириськ на флюорографію, дивлюся, на вулиці повно людей. Не розумію, чому так легковажать?.