У Тернополі жінка заради чоловіка відмовилася від місця в тролейбусі

Добираюся сьогодні на роботу. Треба змонтувати сюжет. Чекаю на транспорт десь 15 хвилин. Нарешті до зупинки під’їхав тролейбус. Відчиняються лише передні двері, біля яких кодукторка рахує потенційних пасажирів. Вона у захисній масці.  Водій – також. Першими до салону заходять двоє людей – жінка і чоловік. Обоє невизначеного віку – від 35 до 45. Жінка проходить всередину тролейбуса. Вона уже встигла сісти, а чоловіку перегороджує прохід кондукторка. Каже, що вже є 10 пасажирів. Жінка зривається із сидіння і підбігає до кондукторки.

– Я без нього не поїду, – заперечує. – Не поїду сама!

Ця жінка виглядає розгубленою і переляканою, ніби вона може залишиться сама самісінька у всьому світі. Ніби це не просто середньостатистичний тернопільський тролейбус, а якась велика броньована машина із фантастичного фільму. І наче цей транспорт повезе її не за кілька зупинок, а бозна куди і назавжди.

– Ми хочемо бути разом. – додає вона.

– Ми багато хто зараз хочемо бути разом, але не можемо, – по-філософськи відповіла кондуктор.

Чоловік вийшов першим, а за ним жінка. Я теж відходжу, але кондукторка кличе мене, що можу їхати.

Коли вже тролейбус рушив, я вийняла із сумки навушники і чомусь думала про цю пару. Про те, як можна назвати цей епізод. Історія кохання чи в полоні карантину?

У такі моменти, які настроєво нагадують аколіптичні історії, загострюються справжні емоції і почуття. Люди переставляють цінності місцями. Стають щирішими і більш чуттєвими. Уважніші один до одного.

Ці дні ще більше підкреслюють, що у нашому житті справжнє, а що – поверхневе. Хто для нас є найбільш важливим, за ким сумуємо, якщо розділяють відстані чи обставини.

Мої думки підсилювала романтична музика, яка звучала в навушниках – відома пісня англійською мовою про кохання. З тим і доїхала на роботу.

Наталія ЛАЗУКА