«Американці були в шоці від нашого відкриття» – тернополяни дізналися про людей, які досягли успіху в США

Родзинкою і гаслом ІV міжнародного форуму  «КіноХвиля», що відбувся у Тернополі,  стала назва прем’єрної кінострічки «З України до Голлівуду». Представляли кінокартину про успіхи українців у Голлівуді виробництва FRESH Продакшн за підтримки Держкіно України  кіноекперт,  режисер  Станіслав Сукненко, продюсери – Юлія Чернявська й Олег Щербина. Були присутні  колишні харків’яни, які вже 26 років працюють в Голлівуді, Євген Мамут – герой фільму, володар «Оскара»  і його дружина, яка працює аніматором у Голлівуді, Ірина Борисова.  Про неї Станіслав Сукненко зробив  окремий фільм. Знімали прем’єрну кінострічку  в Україні і США. За словами  режисера,  американці були в шоці від нашого відкриття і  були дуже прихильними при зйомках. Цей фільм розповідає про неймовірних людей, які приїхали до Америки з України і «зробили себе» самі.

Спочатку була книжка «To Hollywood from Ukraine» («З України до Голлівуду») Станіслава Сукненка, яка стала основою документальної стрічки.  За словами автора, цю тему він досліджував впродовж 10 років. Скільки імен видатних українців прикрила порохом  історія достеменно невідомо, але зі 100 особистостей пану Сукненку  його вдалося здмухнути.

Видання вийшло за підтримки Міністерства інформаційної політики України. Воно є англомовним, щоб книжку змогли прочитати якомога більше людей за кордоном. Хотілося б бачити і українськомовний варіант, щоб ми знали і пишалися своїми.У майбутньому автор планує видати другий том — про вихідців з України у європейському кіно.

Головним  завданням документального фільму “З України до Голлівуду”, за словами режисера,  є відкриття для глядачів невідомої  частинки історії  українців за кордоном, які проявили себе у мистецтві кіно. Це актори, режисери, сценаристи, оператори, художники, композитори, які стояли біля витоків Голлівуду і там розвивалися разом з ним.

Відрадно, що у фільмі  є багато  історій життя наших земляків, які поклали свій талант на розвиток американської культури і мистецтва. Вихідцям з Тернопільщини вдалося не тільки вижити і піднятися, а й досягти поваги, інтегруватися в суспільство, зберегти мову і українську душу. Там де українці, завжди була  наша церква і школа. Колись про Україну нічого не знали, «раша» та й «раша», бо з осколків імперій  не ідентифікували українців. Але українці себе ідентифікували завжди і всюди.

Міф про те, що іноземець ніколи не зможе домогтися успіху на горезвісній американській «фабриці мрій», руйнується на очах, коли в кадрі з’являються живі герої, які розповідають про те, як склалася їхня особиста голлівудська історія. Люба Кеске народилася в Теребовлі Тернопільської області в часи Другої світової війни. Її батько служив в УПА, і 1944 року родина втікла на Захід. Люба — віце-президент компанії Sony Pictures, працювала з Сильвестром Сталлоне, і отримала в подарунок годинник першого Джеймса Бонда за 48 років зразкової роботи. Вільно розмовляє українською, і чарівний акцент лише підкреслює гордість Кеске за те, що вона — українка, адже її вивезли з України ще немовлям.

Багато імен я чула вперше, а долі цих людей настільки цікаві, що гідні окремих фільмів. Пол Муні (львів’янин Мешилем Вайзенфройнд),  грав  гангстера у фільмі  «Обличчя зі шрамом» і був номінований на «Оскар». Режисери знайшли навіть оскароносного українця-актора — Володимира Палагнюка,  який в Америці став Джеком  Пелансом. Народився  він в родині українських емігрантів Івана Палагнюка та Ганни Грам’як. Батько його був родом із села Іване-Золоте на Тернопільщини, а  мати зі Львова. Батько майбутнього кіноактора працював шахтарем і помер через рак легенів.

Як і його батько, Володимир якийсь час працював на вугільній шахті. Вирватись з обіймів  долі допоміг спорт: Володимир виграв внутрішній футбольний чемпіонат університету Північної Кароліни— і успіх закинув талановитого юнака у професійний спорт. Про Джека розповідає його друг -продюсер Петро Борисів (Пеланса вже немає серед живих). Дебютом Пеланса у кіно стала стрічка “Паніка на вулицях” 1950 року. Він грав ролі шахраїв, убивць, маньяків, варварів,  неотесаних коханців. Насправді , дізнаємося із фільму,  він   був дуже доброю, поетичною,  м’якою і чуйною людиною. Його мрією було зіграти роль Тараса Бульби, але  не пощастило. Зрештою, Паланс став лауреатом премій “Золотий глобус” та “Еммі”. А от “Оскар” до нього прийшов у 1992-му. Причому не за роль лиходія, а за комедійну роль Керлі Вошборна у стрічці “Міські піжони”. Тут українець зіграв ковбоя. Коли дійшло до вручення, 72-річний актор продемонстрував захопленому залу свою відмінну фізичну форму, відтиснувшись від землі на одній руці.

Для мене головною якістю цього актора є навіть не його талант, а чітка громадянська позиція щодо свого коріння. “Я – українець, а не росіянин, тож даруйте, я просто трохи не у своїй тарілці. Буде краще, якщо я і мої друзі звідси підемо”, – він  промовив  ці слова  під час “Російських ночей” у квітні 2004 року у Лос-Анджелесі, коли йому хотіли вручити звання “народний артист Росії”. Таким чином Джек Паланс виявив свій протест проти українофобського російського фільму “72 метри”. Тоді багато людей у різних країнах із подивом дізналися, що Джек Паланс – це насправді Володимир Палагнюк – син українських емігрантів із Західної України.

Щоб глядач не заплутався в лабіринті доль, імен, регалій, режисери  структурно розбивають фільм на умовні частини — «Мрія», «Шлях», «Голлівуд», «Визнання», « Україна». Цей поділ допомагає видихнути повітря, перемкнути увагу із зірки на зірку.

Майк Мазуркі , він же Маркіян Мазуркевич, дебютував у Голлівуді в 1941 році у стрічці «Шанхайський жест». З його участю відзняли багато фільмів, які  стали цеглинкою  історії і слави Голлівуду. Майбутній актор з’явився на світ 25 грудня 1907 року в селі Купчинці  нині Козівського району нашої області. Мати Маркіяна Мазуркевича так розповідала про нелегку долю їхньої родини: «Три тижні, заки народився син, мій чоловік рішився виїхати в Америку. Я не перечила йому, бо в краю була нужда — думала, що як поїде в Америку, то колись і мене візьме з дитиною, буде нам краще жити на цьому світі.» Маркіян емігрував з батьками до США у  1915 р. Його  знали і шанували в Українському Культурному центрі в Лос-Анджелесі. Як свідчать друзі Мазуркі, він до самої своєї смерті мріяв ще хоч раз побачити батьківщину (на жаль, це йому не вдалося).

Є новела у фільмі і  про володаря Оскара Євгена Мамута,  якого Арнольд Шварценеггер охрестив батьком «Хижака».Уродженець Харкова Євген Мамут працював над такими всесвітньовідомими картинами, як «Матриця», «Брудні танці», «Блакитна лагуна», «Куди приводять мрії». А найвідоміший фільм «Хижак», над створенням ефектів для якого він працював, отримав кінопремію «Оскар» саме за спеціальні ефекти (1986).Виступаючи, пан Мамут  впевнено сказав, що тепер американці знають про Україну все, допомагають, стримують  санкціями нападника. На початках його американської кар’єри було сутужно постійно чути, що ти росіянин, бо з Радянського Союзу. Ніхто не відав нічого про Україну. А ще  майстер ефектів додав, що там ціниться професійність, а не  належність до нації, а всі наші земляки дуже талановиті, наполегливі, роботящі, кмітливі, вмілі і розумні.

Перераховувати всіх героїв фільму немає сенсу, кожен метр умовної кіноплівки настільки насичений інформацією, що дивитися картину варто частинами, тому що після розповіді про наступного персонажа хочеться побачити його роботи. Цю картину потрібно дивитися не один раз, а перегортати як енциклопедію українського кіно. Цінність цієї документальної стрічки не лише в науково-популярному векторі, а й у тих думках, які виголошують з екрану наші земляки: «Не бійся змін, бо твої мрії так і залишаться мріями». Після перегляду я поцікавилася у пана Сукненка про очікування від фільму.

-Мені б дуже хотілося, щоб люди знали про цих українців, які вплинули на історію американського кіно,  пам’ятали їх і святкували їхнє повернення в Україну. Світ має знати нас не тільки через трагічні події, а й через вагомий внесок у світову  культуру, – зазначив режисер  Станіслав Сукненко. –  Цією роботою я  посилаю меседж, щоб українці  , набуваючи досвіду у світах, поверталися на Батьківщину і розбудовували її,- резюмував кіноексперт.

Навіть із   насиченої програми нашої   «КіноХвилі» видно, що є багато молоді, яка сама творить кіно, цікавиться світовим кінематографом. Я вважаю, що  фільм є чудовою нагодою  побачити цей світ ближче. Пишаюся тим, що у нас є настільки багато українців про існування яких треба знати, бо вони зробили великий внесок не тільки в американське кіно, а стали рушієм розвитку  потужної кіноіндустрії світу.

Людмила ОСТРОВСЬКА