Українці в Америці долають великі відстані заради цього унікального дитячого хору

– Усе починалося з великого нуля, коли приїхала до Америки. В Україні я працювала  вчителем музики. Мала знання, досягнення, нагороди. Мала чудовий кабінет музики і дітей школи, де могла реалізувати свої творчі амбіції. Як востаннє зачиняла кабінет, уявіть, що робилося в моєму серці – куди я їду? Коли приїхала до Америки, то була повна порожнеча. Треба було починати з мови, з машини і так далі. – розповідає Ольга Допілко з Дрогобича Львівської області. Вона уже 13 років проживає у Чикаго. Вдвох із Любою Лукашевич з Тернопільщини керує церковним дитячий хором «Надія» при парафії святого Йосипа Обручника. Також створила вокально-музичну студію «Джерело талантів».

– За своєю роботою дуже скучала, тяжко розлучалася з нею – і з дітьми, і зі школою, –  продовжує Ольга Допілко. – Але в Чикаго знайшла свою другу сім’ю при парафії Святого Йосипа Обручника, де парохом є отець Микола Бурятник. Ми є земляками із Львівщини. Лише тут, при церкві змогла реалізувати можливість працювати з українськими дітьми. В лиці Люби Лукашевич  з Тернопільщини я знайшла однодумця,що і сприяло створенню дитячого хору.

– Пані, Ольго, коли ви тільки приїхали до Америки, думали тоді, що так активно розвиватимете свою творчість? 

– Ні. Не думала. Я в Америці вже 13 років. Приїхала до дітей. Будучи з внуками, давала можливість дітям працювати, ставати на ноги.

Коли вперше прийшла до церкви святого Йосипа Обручника, попросилася до церковного хору і колектив мене доброзичливо прийняв. Отець Микола дозволив мені працювати з дітьми  при парафії,ьнавчати їх вокалу та гри на фортепіано. Сьогодні при парафії працює багато творчих колективів. Один з них – танцювальна школа “Вишиванка”.

– Чому хор тепер стає рідкістю?

– Хор зникає, тому що це величезна праця, затрати енергії і часу. У школі в Україні постійно скорочували години позакласної роботи. Як я вчилася в інституті, у нас в Дрогобичі  був ансамбль пісні і танцю «Верховина». Вони сьогодні просто виживають. Коли приїжджаю і дивлюся на їхні костюми, то мені плакати хочеться. Держава нищить культуру в Україні. Усе-таки тут ми працюємо і нам за це платять.

Хор – це велика, кропітка праця, але вона дуже необхідна для  дітей емігрантів. Бо це є той місточок, який поєднує їх з Україною. Діти, які народилися в Америці, є англомовними. Вони потребують українства і робота, яку ми проводимо, дуже  необхідна. Ми прилучаємо дітей до української культури, української пісні, традицій.

Наш хор дуже рухливий, він не може постійно мати одну і ту ж кількість дітей. Тобто одні підростають і йдуть, а натомість приходять інші. На сьогодні 35 осіб від 5 до 15 років. Це створює певні проблеми. Бо маленькі діти вимагають одного  підходу, а дорослі – іншого. Але вони тягнуться за старшими. Вивчають складні тексти і уважно прислухаються до правильного інтонування та звукоутворенням. Вивчають пісні різної тематики. Наш хор є учасником багатьох свят, які відбуваються в Чикаго. Оскільки хор церковний, він бере участь у недільних Богослужіннях. Також хор «Надія» співпрацює з композиторами. Наприклад, є композиторка SOFI  FRASER, вона українка, емігрантка, але живе в Каліфорнії. Ми вже мали з нею багато спільних концертів. Так само з Ольгою Монастирською. Маємо спільні концерти з Божиком, відомим українським скрипалем. 26 травня планується концерт із Табаковим, він приїжджає до Америки

– Ви даєте шанси усім діткам? Адже у вас успішно співають діти з інвалідністю.  

– У мене є дівчинка з ДЦП і повністю сліпа. Вона в хорі практично з початку. Ще маленькою прийшла, роками займається. Дитина з абсолютним слухом, працювати з нею – одне задоволення. Ми її називаємо Маруся-камертон… Маруся, окрім  чудового голосу і слуху, грає на фортепіано, займається скрипкою, танцює степ.

Також є хлопчик з фізичними вадами. Він теж постійний учасник нашого хору. Ці недоліки у фізичному розвитку зовсім не вливають на ставлення колективу до цих діток. Навпаки, про них піклуються, їм завжди допомагають, сприймають, як рідних.

– З якими труднощами стикається ваш хор? Що доводиться долати?

– В Америці діти не є самостійними. Якщо в Україні ми вранці дали дитині ключ, відправили до школи і вона може самостійно прийти додому, то в Америці цього нема. Тому що це величезні відстані – церква, наша школа, місце проживання. Ми розкидані. Батьки долають великі відстані і затрачають дорогоцінний час, щоб привести дитину на репетиції. В цьому колективі задіяні не тільки діти, але і батьки. Вони допомагають у вивченні текстів пісень, пошитті костюмів, організації відпочинку дітей.

– Як публіка реагує на дитячий хор «Надія»? 

– Дуже люблять нас. Нас дуже гарно зустрічають, шанують. Парафія пишається нами, а ми пишаємося, що маємо таку сім’ю, як церква святого Йосифа Обручника.

– Пані Ольго, ви розповіли про труднощі, які доводиться долати батькам, наприклад. Особливо, коли потрібно їхати далеко на репетиції. Але батьків це не зупиняє, вони жертвують своїм часом. Що вони знаходять у цьому хорі?

– Батьки жертвують своїм часом, щоб дитина вчилася українства.  Лише заради того, щоб діти вчилися і пам’ятали про те, що вони є українці. Це основне, що керує батьками.

– Крім того, ви створили вокально-музичну студію «Джерело талантів»…

– Так, починала з 1-го учня, а сьогодні їх уже цілий колектив. Я навчаю дітей вокалу, гри на фортепіано. Вони дуже талановиті, старанні в навчанні. Учні нашої навіть студії займаються благодійністю.  Двічі на рік ми проводимо благодійні концерти, а вилучені кошти посилаємо до України дітям-сиротам і нужденним, співпрацюємо з волонтерськими організаціями.

Наприклад, REVIVED SOLDIARS  UKRAINE, які займаються реабілітацією наших воїнів як в Україні, так і в Америці. Організація тісно співпрацює з нашою церквою, безпосередньо з отцем Миколою.

– Пані Ольго, де ще реалізовуєте свої таланти?

– У нас при церкві також є хор «Ірмос». Теж там співаю. Це не просто місце, де можу поспівати, це моя сім’я. Місце, де я можу поспілкуватися, поділитися своїми болями і радостями. В Америці дуже швидкий темп життя – якщо в 7 годині ранку сідаю за кермо, то в 22 вечора закінчую свій робочий день. Тому хор для мене – це і духовна підтримка, і можливість реалізувати себе творчо. Недавно відкрила у собі нові можливості. Стала учасницею народного театру «Гомін». Режисер і організатор цього колективу пан Василь Метничук. Цього року святкували 10-річчя. Ніколи не була актрисою, завжди вчителювала.  В Америці взялася і за це. Знаєте, це нелегка, але дуже цікава робота. Емоції і спілкування. І саме пану Василю вдячна за довіру і за те, що навчив мене бути актрисою.

– У вас великий педагогічний досвід. Кажете, 35 років тому в Україні працювали вчителем музики після закінчення Дрогобицького педагогічного інституту. Не скучаєте за класичною школою? 

– При нашій парафії працює суботня школа українознавства, де я навчаю дітей музики і співу. За 5 останні роки школа виросла з десятка учнів до сотень і сьогодні налічує 360 учнів.  Тепер є певні проблеми з приміщенням. Пан отець каже, що у планах будівництво нового приміщення, але не все так просто. Проте сподіваємося, що розвиток буде.

– Пані Ольго, ви отак в Америці усе починали з нуля, доводили собі й іншим, що є людиною, тим більше не в 20 років. Що вам дало силу зібратися?

– Коли я приїхала сюди, розуміла, що щось треба робити. Починати з чогось. Це багато енергії, це великі нервові навантаження, але все крок за кроком – сьогодні, завтра і так далі. Силу зібратися і йти далі мені дала любов і підтримка моєї сім’ї, мого чоловіка, дітей, внуків.

– Тобто все-таки це країна можливостей?

– Америка дає можливості. Якщо людина хоче і може. Хоча палиці в колеса всюди вставляють, але не настільки, як, наприклад, в нас в Україні. В Америці ми практично живемо в кредит. Але той кредит ми можемо оплатити. Тобто я взяла в кредит машину, їжджу на ній, вона заробляє гроші, але я віддаю за неї і не боюся, що завтра мене з тим кредитом десь виставлять. А в Україні навіть не уявляю, як взяти кредит. В Америці маю впевненість в завтрашньому дні. Чітко розумію, що в мене є графік роботи і я буду йти далі, працюватиму, якщо Бог дасть мені здоров’я для того.

Але все ж не все так просто… Є дві сторони медалі. Моя найбільша мрія, щоб ми всі жили на українській землі, бо вона найкраща. Усім українцям бажаю, щоб вони ніколи не відчули на собі слово «емігрант», щоб були в себе вдома, зі своїми сім’ями, родинами. Це, напевно, найбільша мрія кожного емігранта. Більшість, з ким я спілкуюся, хотіли би бути на своїй землі. Коли приїжджаєш до іншої країни, обростаєш дітьми, а діти вже «американці», ми вже розділені. Основна фраза нашого отця наставника – важко жити на дві країни. Наше серце і мозок практично розділені надвоє. Менталітет один, а живемо по-іншому і це створює свої проблеми.

– Чи є психологічна підтримка для емігрантів? 

– Чому ми тягнемося до церкви? Бо це і є психологічна підтримка. Кожного дня ти рано встаєш і думаєш, як вижити сьогодні. В Україні ми живемо у своїх будинках і нехай платимо великі суми за комунальні послуги, але у своєму домі. А тут постійно думаєш, як заробити, бо завтра можемо жити на вулиці. Адже якщо взяли будинок в кредит на 30 років, але не можемо виплачувати рік, то все одно виганяють і ми йдемо під міст – ніхто тобі тут долара не дасть. Люди часто думають, як тільки вийдеш в американському аеропорту, то зразу долари на голову летять. Тут виживаєш у двох середовищах – американському і українському. Дуже велика конкуренція і часом навіть у своїй роботі я це відчуваю, тому що всі підраховують, але ніхто не віднімає від суми, яку ти отримуєш. Я вже не говорю про моральне і фізичне, а лише про фінансове.  Але на це не варто зважати, потрібно робити свою справу і йти вперед.

– Ви сильна жінка?

– Роблю себе сильною жінкою. Я за гороскопом рак – крок вперед, а два назад. Але життя склалося так, що мушу бути сильною, бо як будеш слабкий, не виживеш. Тому треба бути сильною. Мене цьому давно ще навчила моя давніша еміграція. У дев’яностих роках 4 роки була в Португалії. То моя перша еміграційна спроба. Потім приїхала додому і працювала в Дрогобичі у школі імені Франка. До речі, це надзвичайно талановита школа з великою історією. Ми навіть з Австралією співпрацювали. А вже потім я потрапила до Америки.

– Ви згадували про вовчий світ. Де він більше проявляється – за кордоном чи все-таки в Україні?

– Знаєте, скажу таке. Мої діти практично вже є американцями, хоча українську мову дуже добре знають. Коли я приїжджаю зі своїми внуками до України, і ми переступаємо поріг аеропорту, діти кажуть: «Бабусю, а чому вони всі такі злі?». Оце є розуміння очима дітей, які приїхали побачити Україну. Таке чула не тільки від них.

Так, в Америці вовчий світ. Ми виживаємо. Але тут є доброзичливість, є ввічливість і повага. Нема хабарництва, такого, щоби я комусь щось пхала. Практично всі питання вирішуються  по телефону. Часом кажу, що я є чужою серед своїх. Хоча коли приїжджаю до України, часто буває навпаки. В Україні люди настільки вже змучені цим життям. Але не тільки фінанси мають значення. Все-таки в нас в Україні трохи бракує культури між людьми, якоїсь доброзичливості і співчуття. Тому що не всі вже такі й бідні. Мені дуже бракує доброзичливості і людяності, коли приїжджаю додому. І все ж, не зважаючи ні на що, я люблю свою Україну і мрію про її щасливе майбутнє.

Джерело – сайт Про Те