У Тернополі жінку-безхатченко, яка живе у жахливих умовах, обкрадали наркомани

— За ці дві зими простудилася. Он які діри наверху. Всьо капає, всьо лиє. У мене є овеча курточка. В ній сплю, вкриваюся одіялом, голову закутую. Собаки коло мене сплять. Не мерзну, — говорить — 76-річна Людмила Сидоренко. Два роки мешкає в напіврозваленій покинутій хаті в Тернополі. – пише «Газета по-українськи».

Дах її будинку дірявий. Глиняні стіни облуплені, по кутах розсипаються. Вікно — незасклене. У подвір’ї протоптана стежка. На гілках дерев і кущів розкиданий примерзлий випраний одяг.

— Тільки-но встала, — Людмила Михайлівна поправляє на голові капюшон темно­коричневої шуби. Стоїть у стоптаних черевиках біля ліжка. На подушці лежить пес Барсик. Ще одну собаку Муню вивільняє з-під ковдри. Та зістрибує з ліжка і потягується.

— Вони в ногах сплять, — гладить собаку. — Цьому по задниці рази три дала. Кульки людям рве. Хіба його не годую? Сама не доїм, а цим дам. Здаю пляшки на 30–40 гривень. Купую зразу два кілограми кісток собакам. Ділю на три-чотири дні.

Позавчора мужчина купив мені хлєбушка, дві пляшки води і півтора кілограма сосисок. Собакам дала.

Роза, яка сигарети тут недалеко продає, кусочок хліба завжди дасть. Каже: “Постій, мені скучно, куди ідеш?”. Позичає гроші.

Як іду пляшки збирати, одна дєвочка Наташа побачить мене і кличе: “Бабулєнька, ідьом”. Винесе покушать, дасть 20–30 гривень. Ще в кульочок накладе їжі. Я аж плачу.

Ходжу до одної старушки. Допомагаю поли мити. Ізвінітє, вона 280 кілограмів має. Мене нагодує, шото дасть. Миюся у Свєти. Їй за 90. Сама живе. Дім її там, за стройкою.

Мрію де-небуть остановитися. Щоб хоть маленька кімната. Єсть же тут пусті старі будинки. Не нада мені газу, не треба світла. Я собі свічку куплю. Буду і тому рада.

У хаті Людмили Сидоренко навалена купа сміття. Закриває кут і всю стіну. Біля ліжка акуратно заметено. Під вікном складений одяг. Одна на одній лежать почорнілі від диму цеглини.

— На кірпичах водичку грію, — пояснює жінка. — На чай, помитися. По воду ходжу до людей. Набираю 3–4 бутилька. Деколи люди самі приносять воду.

Виймаю із сумки рушник, теплий шарф, півлітрову банку гарячого борщу, кілька шматків хліба. Даю жінці.

— Пусть чуть-чуть остигне. Гарячий. У мене зубів нема. Дуже вам дякую, — каже Людмила Михайлівна і просить поставити їжу на підвіконня. — Все крадуть. Гроші дали люди. Спрятала під ліжко у кульочку. Думала, поїду на базар, куплю собі взуття. Перерили всьо. Мило даже, шампунь забрали. Дала жіночка мені чоботи — вона раз в них походила. І то украли. Наркомани недалеко живуть. Приходили, кричали на мене разними словами: “Ти зайняла наш сарай. Нам нема де колотися”. А я говорю: “То що собствєнноє ваше?”. А вони: “Ми тебе уб’єм, ми тебе заріжем”.

Сьогодні вночі прийшов під хату один. Почав щось копати. Барсік учув, став гавкати. Я вискочила. І сторож Вася, тут через дорогу, тоже вискочив. Прогнав його. Казав: “Чого її чіпаєте? Вона ходить собі, бутилочки збирає. Приходить ввечері, лягає спати. І ми її навіть не чуємо”.

Людмила Михайлівна виходить із хати. Обходить її. З іншого боку обвисла, подекуди обвалилася стеля. Під дахом — обгоріле дерево.

— Підпалили місяці чотири тому, — показує. — Я якраз уснула. Забігає сторож Вася: “Бабо, вставай, ти гориш”. Пожарну визивали.

Людмила Михайлівна народилася в Одеській області. Жила у Луганську. Документів не має. Згоріли разом з хатою.

— Чоловік мій, Славік, з головою трохи не дружив. Підпивав, — розказує. — Раз був випивший. Відкрутив газ. Поставив чайник на чай. Закурив. І весь дом вмєстє с родними бабахнул. Це вночі було, 2008 год. Я у цей час була на лєсзаготовкє. Мала дітей — трьох хлопців і трьох дівчат. Краще би я згоріла.

У мене є брат Вася, сліпий. З ним промучилася десь 7 років. Зробили йому операцію неправильно. Мала сестру Наташу, хворіла на рак. Є двоє племінників на Камчаткє. Їхніх телефонів не знаю.

Людмила Михайлівна кличе до себе собак.

— Піду до одної жєнщини. Обіцяла чоботи, — поправляє капюшон, який закриває очі. — Бо ці вже протікають, ноги мокрі. А рукавиць на смітниках не можу найти. Бувало, люди викидали. А счас нема.

Автор: Наталія ЛАЗУКА, Фото: Наталія ЛАЗУКА