Чим закінчилися театральні вечори у Тернополі

Зустрічі з народним артистом України Федором Стригуном завжди окрилюють. Федір Миколайович глибокий знавець театрального життя України, чудовий актор, режисер, захоплює його неймовірне почуття гумору і чітка  непоказна позиція українця. Він художній керівник, режисер-постановник і актор Львівського Національного академічного українського драматичного театру ім. Марії Заньковецької, голова Львівського міжобласного відділення НСТД України, член-кореспондент Академії мистецтв України, лауреат Національної премії ім. Т.Г.Шевченка.

У Львові нам  немає часу для зустрічі на інтерв’ю. Філіжанка кави,  поцілунок, спектакль у його театрі, повідомлення його голосом про крок до цивілізації із вимкнутою мобілкою… Неповторна його усмішка і виразний погляд… Оце і все , що встигаю зловити від його спілкування, коли буваю в місті своєї юності. В пору мого студентства  в університеті, який був єдиним у Львові,  не було ні  театрального факультету, ні відділення, але для журналістів   заньківчани організували факультатив з основ театрального мистецтва. Тоді ми і зустрічалися із акторами, які стали зірковими… Театри Львова були нашим другим домом. Саме з тих часів я пам’ятаю  його «Марію Заньковецьку». Вона і сьогодні звучить життєствердно, по-українськи переконливо, глибоко. Федір Миколайович минулоріч  відновив  цю  п’єсу про непереможний український дух до 100-річчя свого театру. А в цьому році зробив розкішний подарунок театралам Тернополя, показавши  цю роботу в рамках фестивалю «Тернопільські театральні вечори». Поза конкурсом, щоб бачили який тернистий шлях пройшов  український театр  до визнання й успіху.

– Це  вистава за п’єсою Івана Рябокляча. Драматург писав твір спеціально для театру імені Марії Заньковецької, який має ексклюзивний дозвіл автора. Прем’єра її була у 1972 році, – сказав  режисер після вистави. – І йшла вона на сцені  в режисурі Олексія Ріпка впродовж  22 років.

А  через рік  від тієї прем’єри я уже навчалася у Львові.

Федір Миколайович  грав у ній і тоді, і тепер. Змінилися лише вікові дані  героїв. На думку режисера, це найкраща з п’єс про видатну акторку, які він прочитав, бо в ній є головне – як, де, звідки й чому з’явилася така актриса, як Марія Заньковецька. Роль Марії Заньковецької в першій постановці зіграла Лариса Кадирова. Януш Юхницький, який тоді виконав роль Панаса Саксаганського,  нині грає роль батька Марії Заньковецької. В іншому складі роль батька актриси грає Федір Стригун, який у першій виставі мав роль Миколи Садовського. Ми  мали щастя бачити турботливого і вибагливого характерного батька патронеси  їхнього театру у виконанні  режисера вистави.  Роль Марії Заньковецької зіграла заслужена артистка України Альбіна Сотникова. Вистава не просто змушує задуматися, вона спонукає на фізичному рівні відчувати, як прагли  знищити свободу акторів: силою, вигнаннями, переслідуванням, великими грошима.  За жанром це більше  історична драма про актрису, ніж дума, як зазначено у програмці. Хоч може тут образ мандрівного театру став втіленням  співців-лірників. Такий образ є у виставі. Але  домінуючим є життя Марії Заньковецької, через яке показують створення українського театру Корифеїв. Серед тих, хто його творив – Панас Саксаганський, Микола Садовський, Марко Кропивницький, Михайло Старицький…

За словами  Федора Стригуна, до теперішньої постановки залучені чи не всі покоління акторів театру Заньковецької – від найстаршого, яке грало цю виставу майже 50 років тому, до акторів-студентів, які навчаються на факультеті культури і мистецтв Львівського національного університету імені Франка і закріплені за цим театром.

Вистава вибудувана із найважливіших сцен із життя Заньковецької. Йдуть роки – то шість років пройшло, то ще чотири – й Марія Заньковецька, яку грає Альбіна Сотникова, змінюється. Вона розважлива, мудра та смілива. Правда, інколи, щоб довести свою думку, зривається на майже істеричний крик. Гармонійне  музичне оформлення – пісні сестер Тельнюк  про долю, яку шукають  українці все життя… Вражають  костюми, які майстерно й детально зроблені  за духом часу  тодішньої епохи. Ми віримо, що саме ці люди  змінили  хід історії українського театру, їх  запрошували на сцену імператорського театру і, водночас, забороняли грати в українських містах. Дуже  важливою і майже героїчною була їхня  праця. Це підсилює остання  ремарка вистави з історичного документа про те, що якби  українських корифеїв театру розстріляли  на зорі їх діяльності, а перший український  театр був відкритий в 1882 році у Єлисаветграді (тепер Кропивницький), саме  з цього року датується незалежність українського театрального мистецтва від польського та російського, то не було б цих поривів  українців до волі у 1919-му. Зворушлива, хвилююча вистава. Федір Миколайович з великою любов’ю розповідає про деталі постановки свого відновленого дітища, про своїх вихованців і студійців Таїсії Литвиненко, з якими вони виходять на сцену.

Ми згадуємо, що і минулого року  від  заньківчан був чудовий подарунок у постановці корифея – «Украдене щастя». Я пам’ятаю цей твір з Миколою, роль якого грав мій візаві,  і Таїсією Литвиненко в ролі Анни. На моє захоплення виставами, надзвичайно тонку передачу епохи і її колориту, Федір Миколайович  втішено  поділився: «Я хотів, щоб молодь побачила ці роботи. Класика вічна». Вона ще й зрозуміла, вистраждана, пережита не одним поколінням, тому  дуже близька. На те вона і класика, щоб чільне місце займала в сучасності. Бо чи  відголос  указів про заборону української  мови, чи почуття з волею і неволею, зрадою і захопленням – завжди з нами.

– У своїх роботах я показую, що вихід  із безвиході є. Усеперемагаюча любов один до одного, до своєї справи – врятує нас усіх, – каже Федір Стригун.

– З часом я сам став філософом, – примружується знаменитий  заньківчанин, – так легше жити, а може складніше. Я все життя воював з владою. А вона завжди права. Тато давно мені   сказали, а я й  досі пам’ятаю: «Синок, будь подалі від влади».  Але як подалі? Все одно ж з нею ти спілкуєшся,  влада є влада.

Владу треба поважати. Це люди, які беруть на себе відповідальність за життя суспільства, за країну, за, урешті-решт, твоє життя. Тому і конфліктував,  тепер, правда, менше… Може, тому, що став розумнішим. У сенсі, – нарешті збагнув, як це важко: бути владою.

– У ваших виступах на «Театральних вечорах» з року в рік  перепадає на горіхи нашим керівникам краю, які до театру не ходять, не дуже переймаються проблемами мистецтва…

– Керувати їм хочеться. Але цьогоріч організатори фестивалю не бігали з простягнутою рукою, нарешті, ваша влада усвідомила, що Всеукраїнське свято театрального мистецтва може стати візитівкою регіону , де народився і організував перший театр  великий реформатор  Лесь Курбас. Тернопіль може стати театральною Меккою. Але заспокоюватися не треба.

Я  переконаний, якщо ти йдеш до влади чиновником чи керівником, – то, будь ласка, визначся з метою. Особливо, у мистецьких установах. Мистецтвом, взагалі, керувати не можна, бо це – непередбачувано. Як можна управляти тим, що у голові творця зміниться через п’ять хвилин?

Мулько на душі, коли усвідомлюєш, що культура не потрібна державі. Хто приходить до влади, починають забувати обіцянки поліпшити життя і починають  мислити грішми, економікою. Про духовність вони ж не думають, це – третьорядне, останнє. Інтелігенція, культура завжди були в опозиції до влади. При будь-яких системах, при будь-яких владах.

Федір Миколайович  бачить вихід із ситуації у  пріоритетах освітньої галузі, підтримці культури. Не схвалює  народний артист  новий  документ  про внесення змін до деяких законодавчих актів  щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури, який вніс зміни і до Закону України “Про театри і театральну справу”.  Хоч закон і передбачає   кардинальне кадрове оновлення сфери культури, але є і багато питань, на даний час, без відповіді.

– Обурює, що нам на вакансії підбиратимуть акторів члени комісії з громадськості. Головне, що ні режисер, ні художній керівник театру чи директор не мають права бути в тій комісії. А як же ставити вистави? Кого мені наберуть чужі люди з «домоуправління»? По-друге, з мистецтва не можна робити бізнес. Хороше мистецтво, симфонічна музика, оперні вистави, драматичні вистави потребують дотацій. Це ж виховання, – говорить стурбовано митець. – Вони хочуть загнати театр в госпрозрахунок. Цього ніколи не було. На самоокупності можуть бути лише маленькі колективи  з мінімальною кількістю декорацій, антрепризні заклади. І то при умові, що їх не будуть так потужно оподатковувати. Такі театри  тепер з’являються і в Києві, і у Львові. Ми ж платимо величезні податки. Тішимося, що хоч зарплатний фонд є. За театр глядач «голосує» ногами, а щоб він був без дотацій, треба, щоб квиток коштував не менше  як  500 гривень і щоб театр був заповнений хоч на відсотків сімдесят. Хто тоді до нас піде? Багаті люди не дуже поспішають, а демократична публіка, думаюча, інтелігентна  півтисячі за один похід на виставу не зможе заплатити.

 – Вам  ніби і нічого нарікати на глядача. Львів – туристичне місто, центр театрального життя України… Якось у січні хотіла подивитися вашу «Різдвяну ніч», то сказали, що до  березня квитки розпродані…

– Глядачі дуже гарно сприймають  цю виставу. Я коли брав її в роботу, переглянув фільм «Сорочинський ярмарок», знятий у 1922 році. Яке там багатство духу, які красиві жінки, виписані характери! Я, як режисер, бачу яких акторів мені треба, бачу канву вистави і її відповідність характерам тих людей, які зі мною її втілюватимуть на сцені…Тому, коли ставка звільняється і на конкурсній основі когось треба брати, то я хотів би бачити  претендентів, бо мені з ними працювати. Комісія цього не зробить так, як треба театрові.  Тут є питання.

– Комісія, кажете, відбиратиме… А згадайте, як комісія приходила на репетиції, як тикала пальчиком, що це зась…

– Бувало таке. Тепер, насправді, є свобода  вибору. Можеш співати пісню, яку хочеш. Зняли з плечей самоцензора, що безпомильно  визначав: чи пройде те, чи закопають. Немає, як це було раніше, що наказували ставити  п’єсу російську сучасну, класику російську, п’єсу братніх народів,  закордонну виставу.

– Для української уже не було місця.

– Так. А було і таке, що просто забороняли. Коли вистава доходила до генеральних репетицій, приходила якась комісія з відділу культури чи з обкому компартії, переглядали генеральну репетицію, ніби як попередня здача вистави, і казали, що її ставити не можна. І причини знаходили, і зазіхали на сценарій, корегували, зарівнювали кути. Було багато контролю. Зараз такого нема, і Слава Богу.

– Та зараз ми маємо таке розмаїття театрів, вистав, що  контролюючі органи просто не встигали б. Молоді багато і в академічних театрах… Я можу судити і по нашому, і по вашому, по аудиторії столичних  театрів… Золота молодь не цурається мистецтва.

– І це відрадно. До нас школярі приходять. Культури поведінки вчаться. Судіть самі, в залі близько 700 місць. Якщо денна вистава йде біля трьох годин, то ці люди, що дивляться виставу,  нічого поганого не зроблять. Вони слухають, думають, співпереживають, вони в інтелектуальній,  духовній сфері. Важлива в театрі музика, пластика. Це витончує душу. Я переконаний, що людина, яка слухає мелодію, може заспівати гарну пісню чи відчуває цю пісню, нічого поганого не вдіє.

– Театр ще й віддзеркалює наші проблеми. Глядачі думають, співставляють, приміряють на себе ролі. Ви бачили, як сприймали  «Кафе «Республіка»» Богдана Гнатюка у постановці  Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я»? Як трансляцію  із засідання Верховної Ради,  як  відкриті двері в кулуари і підслухану розмову між власть імущими.

– Гарна робота молодого режисера, драматурга, сценографа Богдана Гнатюка.  Таких вистав має бути більше, коли  люди  бачать  себе  на сцені, щось заворушиться в душі, замуляє. Театр не вирішує проблеми, а змушує задуматися над ними. Театр показує приклад, ілюструє проблему. Не обов’язково розказувати, як боротися з нею.  Ліквідовують вже прогалини  ті державні установи і люди, яких ми вибираємо. Ми мусимо показувати, як негативне, так і позитивне, це так, як  кидати суспільству виклик. Так було завжди, від Шекспіра до сьогодні. Люди добре пізнають з вистав, що таке добре, а що зле, навіть, коли ми подаємо завуальовано. Ми  цій роботі дали спеціальну відзнаку «Мистецька надія» .

Принагідно скажу, що журналістське журі підготувало  для  драматурга, режисера і сценографа  Богдана Гнатюка диплом «Талант у квадраті». Хоч можна було б і в кубі, талановитий  письменник,  представник золотої молоді.

Ми з маестро ще довго розмовляємо про театральний тиждень у Тернополі. Він був гарним і насиченим, святковим і різноманітним. Ми писали майже про всі вистави. Тому вирішили обмежитися  строгими рядками протоколів  журі. Професійне – очолював  народний артист України, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Федір Стригун, журналістське – головний редактор журналу «Літературний Тернопіль», член Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв України Богдан Мельничук.

Найкращою виставою в режисерському вирішенні стала вистава  «Одруження» Миколи Гоголя Чернівецького Молодого драматичного театру. Диплом «За режисуру другого ступеня» одержав режисер-постановник  Іван Данілін. Диплом «Фатальний чоловік» від журналістського журі  отримав Руслан Іліка за роль Качкарьова у цій виставі. Найбільше відзнак  одержала  вистава Першого академічного українського театру для дітей та юнацтва (м. Львів) «Джалапіта» Емми Андієвської у  постановці  Артема Вусика:  «За режисуру третього ступеня» ,«За пластичне вирішення вистави»  і в номінації  «Відкриття фестивалю».

Диплом «За акторський ансамбль» отримали актори вистави «Ножі в курях, або спадок Мірошника» Львівського академічного театру ім. Л. Курбаса. Головна героїня Молода жінка -актриса   Наталія Рибка-Пархоменко перемогла в номінації  журналістського журі – «Фатальна жінка».  З двома відзнаками  повернулася додому актриса Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича Олександра Філімонова: за роль Тетяни у виставі «У неділю рано зілля копала» її нагородили  дипломом  «За головну жіночу роль»  і журналістське журі визнало її перемогу в номінації  «Вранішня зірка» . Актриса  Ольга Якубів за роль Настки у  цій виставі одержала  диплом  «За жіночу роль другого плану». Диплом «За чоловічу роль другого плану» отримав  Василь Шпунт за роль Жака у виставі «Скупий» Ж.-Б. Мольєра Хмельницького академічного обласного музично-драматичного театру ім. М. Старицького. А  режисер цієї вистави Володимир Борисяк одержав журналістську нагороду – «За сучасне прочитання класики». Ще одна нагорода хмельничан – «За честь, достоїнство і вірність професії» відзначений  заслужений артист України Микола Валівоць . Такий же диплом «За честь, достоїнство і вірність професії» отримав заслужений артист України Олексій Паламаренко з Київської  академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». Найкращим  на фестивалі у номінації «Головна чоловіча роль» був  Ігор Натанчук  у ролі Робера з вистави  Марка Камолетті «Жінки – це ще ті бестії» у постановці  Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Шевченка. Комедія одержала і  журналістський диплом «Приз глядацьких симпатій».

Серед спеціальних нагород  від журналістського журі, яке працювало паралельно з професійним, була подяка «За вірність творчим традиціям українського театру» гостям фестивалю  – Національному академічному українському драматичному театру за виставу «Марія Заньковецька» Івана Рябокляча у постановці народного артиста України Федора Стригуна.

А  від директора мережі «Престиж час», актора Миколи Булата подарунковий годинник  директору , художньому керівнику Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича Дмитрові  Чибораку.

Ми не прощаємося з фестивалем театрального мистецтва. Дякуємо за те, що він є у нашому житті.  Кажемо: «До  зустрічі на XVII фестивалі « Тернопільські театральні вечори-2019»!

Людмила ОСТРОВСЬКА