Деякі тернопільські продавці дитячих іграшок готові збувати товар ціною дитячого плачу

Для того, щоби продати свій товар, декотрі тернопільські продавці вдаються не лише до реклами, але й до хитрощів і маніпуляцій… Отже, 18 травня. Надворі періщить дощ. У торгово-розважальному центрі «Подоляни» навіть затишно і тепло. До того ж багато простору і мало людей. Таксисти біля закладу аналізують цю малолюдність. Кажуть, що покупців тепер обмаль, бо тернополяни масово виїздять до Польщі. У торговому центрі  переповнено у грудні-січні, коли заробітчани повертаються додому.  Але допис не про це.

Насолоджуючись хорошим настроєм від того, що нема куди поспішати, що дитина поруч щебече про те, як їй подобається, коли багато світла, прямуємо до виходу попри «Вареники». Проте дочка просить повернутися, бо щось там побачила. Вертаємося. А там малесенький столик з дрібними гумовими іграшками. Колись давно купили малечі  тут симпатичного динозаврика. Вона ними дуже цікавиться. Дивуюся, як малеча точно запам’ятала місце і прямуємо подивитися. Підходимо. Розглядаємо. Дитина шукає поглядом динозаврів – цього разу їх нема. Питаю, може щось інше сподобається. Вона далі собі розглядає.

І тут молоденька продавчиня з розпущеним русявим волоссям підходить до нас. Мабуть, школярка. Питає дочку, що вона хоче. Дитина не відповідає. Продавчиня дивиться на неї і рукою перераховує на столі, що тут є. Кажу їй: «Дочка сама вибере, що їй сподобається». Але юнка не зважає. Знову питає дитину: «Ну, що ти хочеш?».

Мені це не подобається, адже виховуємо дитину так, щоби вона вчилася робити вибір сама і водночас, щоби не купувати все підряд. Дочці, до слова, 4 роки. Бачу по дитині, що нічого її не зацікавило. Беру її за руку і збираємося відходити. Цей момент вловила і продавчиня. Видно, що вона добрий психолог, незважаючи на юний вік і що досвід такої поведінки уже є. Раптом вона каже, звертаючись до дитини: «Ну, вибирай, може ти оцю змійку хочеш?».

Іграшка дуже несимпатична, агресивна на вигляд. Така, що ніяк не хотілося б її мати удома. Продавщиця бере десь півметрову чорну змію в руки і тицяє її перед очима дочки. Враз очі дитини загоряються, вона зацікавилася, каже, що хоче ту змійку. У мене ж навпаки спротив – яка ж черства та дівчина… Продати товар за будь-яку ціну. Усіма способами зацікавити дитину, спочатку ігноруючи побажання і дитини, і дорослого.

Дитина гірко розплакалася, що хоче змійку і все. Починається істерика. Кажу, що ми купимо гарну іграшку зараз, але в іншому місці. Вдається її вмовити і відходимо. Дочка іде, але хоче повернутися за тією змією. Я бачу, що продавець відійшла від іграшок. Пояснюю це дочці. Але ця підприємлива дівчина, помітивши, що дитина вагається, знову з надією підбігає до прилавка. Кажу їй: «Наступного разу не нав’язуйте, будь-ласка, дитині, що їй треба». Дівчина щиро обурилася. Вона вигукнула: «Це моя робота!»

Настрій був зіпсованим. І справа навіть не в отій іграшковій змії за 50 гривень. Стараємося дати дитині все можливе, але в межах розумного. Купили інакшу іграшку в другому відділенні торгового центру. Справа у підході і маніпуляціях продавця, який вважає, що це лише його робота.

Як на мене, то усіма способами заманювати дитину – це якраз не робота. Це щось інше. Не вельми приємне. На щастя, дитину вдалося заспокоїти поясненнями, що вона може сама вибирати іграшки, а не те, що їй пропонує тьотя. Добре, що дочка це прийняла.  Лишається думати, що це – просто ще один досвід.