Тернопільська волонтерка за потреби може «осідлати» і БТР

В Україну слова «доброволець» і «волонтер» прийшли  останніми роками. При чому доброволець взяв до рук зброю, а волонтер поїхав на Майдан та на передову з найнеобхіднішим… – пише Свобода

Про українське волонтерство днями я поговорила з представником Логістичного центру допомоги бійцям АТО (м. Тернопіль) Христиною Феціцою, яка разом з однодумцями була у перших рядах волонтерів. І нині вона не залишає цих позицій.

«Коли одна моя знайома заради цікавості  попросила взяти її в АТО, я сказала, що це не екскурсія…»

Христина Феціца народилася на Чортківщині, у селі Горішня Вигнанка. Закінчила Чортківську гімназію «Рідна школа ім. М. Шашкевича», юридичний факультет ТНЕУ з червоним дипломом. Коли я запитала, як прийшла у волонтерство, відповіла коротко: «З Майдану».

– 23 липня 2014 року разом з однодумцями ми відкрили у Тернополі Логістичний центр допомоги бійцям АТО, – розповіла пані Христина.  – За цей час здійснили чимало поїздок на Луганщину, Донеччину, безпосередньо на передову. Тисячі людей брали участь у роботі центру. Йдеться не лише про волонтерів, водіїв, які їхали без упину та втоми на схід держави, а й про тих, хто ліпив вареники, робив голубці, пік паски для бійців, виготовляв маскувальні сітки тощо.

Скільки разів сама Христина була в АТО, не змогла й полічити. Але вперше поїхала, нічого не сказавши  рідним. Чоловікові повідомила, що їде у Київ на збір волонтерів, але його обманути не вдалося. Відразу здогадався, проте не зупиняв, підтримав морально, постійно телефонував. Опісля сам кілька разів возив з дружиною допомогу бійцям.

За словами Христини Феціци, у неї дуже хороші батьки, сестра, чоловік, які її розуміють, а також багато-багато друзів як на Тернопільщині, звідки вирушає допомога в АТО, так і на сході України, де чекають на неї.

– Коли одна моя знайома заради цікавості  попросила взяти її в АТО, я сказала, що це не екскурсія, – розповіла Христина. – Аналогічно відповідала й багатьом іншим людям, які хотіли подивитися – а як воно там… А там – війна, там поранені, вбиті. Там – страшна реальність. Здається, багато людей й донині не усвідомили цього.

 Бронетранспортер чи танк?

Останній раз в АТО Христина  була у середині листопада. Наступного разу поїде перед святом Миколая, треба ж відвезти бійцям гостинці.

Інколи вона їде за кермом нового чи відремонтованого авто, що й залишається на сході. Його, звісно ж, наповнюють усім необхідним – медикаментами, продуктами харчування, одягом, взуттям, військовим інвентарем тощо.

На теренах області добре знають її блакитне  «Рено».

– Я дуже люблю водити своє, кольору неба, «Рено», але,  за потреби,  можу «осідлати» і БТР, і танк, – сказала Христина. – На 66-му ГАЗоні пробувала проїхатися, на  БТРі також. Я у дитинстві любила пограти з хлопцями у футбол, а ще я спортсмен-легкоатлет, бігаю. Є  суддею  Автомобільної федерації України, беру участь у  чемпіонатах і любительських серіях з трофі-рейдів. Таке маю хобі.

 Робити добро складно, але Бог цього хоче

Я поцікавилася у Христини Феціци, чи її болить те, що  змінилося обличчя волонтерства останнім часом. Загальноукраїнське волонтерство, як ми спостерігали протягом 2014-2015 років, поволі згасає. Нема потреби у ньому, чи у людей якийсь черговий період розчарування? На переконання Христини, добре було б, якби мода на волонтерство взагалі не минулася. Адже є потреба у ньому не лише під час війни, а  й у мирному житті. Щодня знайдуться ті, кому потрібна допомога.

– Робити зло легко, – переконана Христина, – робити ж добро доволі складно, особливо безкорисно, але Бог цього хоче. Мені приємно, що моя волонтерська діяльність подарувала мені тисячі цікавих людей, з якими я спільно робила добро. З деякими бійцями спілкуюся з початку війни і донині, вони найвірніші, найщиріші друзі. Когось довелося втратити, на жаль. Ось і днями, перебуваючи в АТО, ми спілкувалися з одним із наших багаторічних друзів з Дніпропетровщини. А приїхали в Тернопіль, і врапт – дзвінок з прохання піти до церкви, поставити свічку за здоров’я цього бійця, помолитися, бо серйозно поранений. Увечері – ще один дзвінок з повідомленням про вантаж-200. Такою є правда життя, гірка правда війни…

Галина ВАНДЗЕЛЯК