Тернопільський письменник розповів, як добре восени літати

Осінь, щоб літати, чомусь навіть більше, ніж весна. І восени, я літаю майже стільки ж, як влітку сиджу на веслах. Хочете разом? Політаємо…

Найкраще це робити зранку. І коли є така можливість, коли не треба їхати на роботу, чи на дачу, чи на гриби, чи ще раз на гриби, то я майже завжди літаю. Бо на те вона й осінь, щоб літати!

Роблю це навіть у дощ, чи в туман, а що вже й казати про бабине літо та ще й таке розкішне як цього року! Часом роблю це й на дачі, і зовсім не тому, що там поблизу аеропорт, чи сприятливі вітри, чи тому, що з вершечка вишні видно шпиль собору на Східному, бо восени я по вишнях вже не лажу. Просто на дачі мені вдається майже так само легко злетіти, як на рідному бульварі Куліша.

Виповзаю по крутих дубових сходах, більше схожих на драбину, на другий поверх, виходжу на балкон, де у бутлях вже булькає майбутнє вино, на підлозі врозсипну сушаться горіхи, а на заскленій рамі повзають кілька ще живих ос, і злітаю… І лечу собі.

Часом ще й гукаю Томашівні, сусідці, і вона часом навіть щось відповідає із своїх грядок, чи мені здається, що відповідає. Може, вона й сама літає, як та ж оса, чи сойка, звідки мені знати? Такими інтимними речами, як ті наші польоти, не прийнято хвалитися, особливо, коли тобі вже за п’ятдесят. Втім, восени на дачі завжди знайдеться робота, тим паче, коли виноград ще не весь обірваний…

Інша річ — бульвар! А ще тепер, коли він весь у плитці, лавочках й молодих бабусях з онуками на тих лавочках. На ньому не тільки добре пишуться детективи, але й літається. От тільки приземлення… Якби не те кляте приземлення. Бо чомусь щоразу знайдеться якась очмана, що приземлить. І чомусь саме в ту, схожу на Тихий океан в мініатюрі, калабаню біля “Фрешу” на самому початку бульвару, що залишилася там ще після тих плиточників й уже другий рік майже ніколи не висихає… І чомусь завжди мордою вниз.

Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ