Чи випадково безхатько заразив тернополянку небезпечною хворобою?

Коли минулого місяця моя знайома розповіла, як на неї в центрі напав бомж, я не повірила. Вона ще та казкарка, могла придумати все, що завгодно і при цьому виглядати такою стурбованою, що край. Але за моє невірство мене й покарано.

Я йшла з роботи бульваром Шевченка, попри отой новий “Кабачок”, що відкрили прямо на головному майдані міста. Назустріч, як завжди, великий потік людей. Раптом, наче ненароком, мене хтось зачепив рукою. Я швидко висмикнула її і обернулася. Той теж оглянувся.

Це був чоловік старших літ. Виглядав, як безхатько: темно-зелений светр, якісь штани брудного кольору, липке, скуйовджене волосся, зморшкувате лице… Він відвернувся і швидко пішов далі. Я теж подумала йти, бо 100% він зачепив мою руку ненароком. Чого ж іще? Але тут серед гурту дівчат, які йшли за мною, одна залементувала:

– Ей, ти чого? – вона трималася за руку.

– Що таке? – запитали подруги.

– Той бомж хотів вдарити мене по животі, але я підставила руку!

– Болить?

– Та ні, просто не очікувано. Він точно навмисне!

Тоді їхала додому і думала над всім цим. Задзвонила до своєї коліжанки.

– Іра, ти не повіриш! – мене нині теж вдарив бомж в центрі! Ну, як вдарив, так, руку зачепив.

– Надіюся, ти помила руки? – запитала вона. – Помий добренько з господарським милом!

Я ще поговорила з нею кілька хвилин і не пам’ятаю, чим зайнялася. Ввечері таки прийняла ванну. Потім забулося.

Через 4 чи 5 днів, я сиділа в кабінеті дерматолога. Діагноз: короста. Три тижні почувалася прокаженою, кип’ятила постільну білизну й одяг, ховала від людей руки. І не могла зрозуміти, за що і як. Це що такий терористичний акт? Чи просто збіг обставин?

Воксана ШВАРЦ