Тернопільські бабусі, які торгують на стихійних ринках, розповіли свої історії неуспіху

Чи дощ, чи сніг, чи спека – а бабусі продають овочі й фрукти на вулиці. Стихійна торгівля – з нею борються, мовляв, куплене із тротуару може зашкодити здоров’ю. А які ж історії жінок, які щодня встають  ранесенько, щоб продати свіже молоко або яблука, незважаючи на погоду?

– Я получаю пенсію 999 гривень. – каже Ганна. –  Ну як вижити? Тільки на ліки йде 1500, а комунальні? А ходять штрафують. Я вже платила штраф раз, заплатила штраф два. У мене є всі квитанції. Люди їдуть і з Іване-Пусте, із Заліщиків, з усієї області. Бо що робити? Як діти на мене, на таку маму подивляться? Мала двох синів, один помер, ще одного маю. Ну що йому робити, роботи нема. Що – йти красти?

Після таких історій неможливо залишитися байдужим. І коли чуєш, що когось із вуличних продавців оштрафували за продаж яблук, то звичайно, співчуваєш. Так склалося, що їх ніхто не захищає.

– На гуртовій беру яблука. – пояснює Марія. – Там дають на гривню таньше. А я тут ту гривню добавляю і так маю з двадцяти вторгованих – дві свої. І так 20 гривень вдень. І що мені? Куплю молока і все. Я все гарно позапаковувала, добре важу, не махлюю. Люди ті, що купують, то вже знають, що я більше положу, але не менше. А з міліції кожен день ходять – з  рання до вечора.

Вийти продавати на вулицю заставляє несолодке життя – не вистачає мізерної пенсії на ліки, сплату комунальних. А хтось і досі утримує безробітних дітей.

– Я маю пенсію. – говорить Галина. – Але маю діти, які не мають роботи. Якби вони були на роботі, то б було за що жити. А так допомагаю дітям. Маю корову, маю сир, молоко, сметану – та й везу продаю. Хай хоч трохи, але вже щось легше буде.

На вулиці жінки гуртуються. Кожен уже має своє місце на тротуарі, якщо потрібно кудись відійти – продають одна за одну. Щоправда, зізнаються, що переживають, аби не прийшла поліція й не оштрафувала. Тоді, вважай, весь тиждень просиділи даремно.

– Я в Тернополі живу. – додає пані Ольга. – Пенсія мінімальна. Треба на щось жити. Та хоч на хліб з молоком вторгую – і то добре. Дожилися при такій владі. Думали буде ліпше – а воно гірше. Кажемо так, як воно є. Тут нема що скривати. А продаємо сметану, сир, молоко – дітям і старшим людям. То все своє, то не з магазину, без ГМО і хімії.

Хтось уже й не пам’ятає, скільки часу доводиться торгувати на вулиці. Одні все життя – інші десяток років. Але кажуть, що 20-30 вторгованих гривень – то вже добре. Але що за них купиш?