30 років тернополянин щотижня їздить на вулицю, названу ім’ям сина

Сайт ПРО Те вітає Вас з Новим Роком. Пропонуємо Вам, шановні читачі, добірку найцікавіших матеріалів. 

Пенсіонер Любомир Протасевич двічі на тиждень їздить на вулицю Протасевича. Добирається з центру міста тролейбусом вже 30 років.

– Спочатку ми з дружиною кожного дня сюди їздили. – розповідає чоловік. – Її звали Габриїла. Я – українець. Вона – полячка. Щоб про неї чогось там не думали в радянські часи – сина назвав Тарасом.

Любомиру Васильовичу 80 років. Дружина померла кілька років тому. Старший син Тарас загинув в Афганістані. Вулицю у Тернополі назвали на його честь.

– Приїду, постою тут 10-15 хвилин. – каже Любомир Протасевич. – Заберу оту рекламу кухні, яку ставлять під меморіальною дошкою. Постійно переставляю її вбік. А як гарна погода, то ще йду десь під будинки, сідаю на лавку. Часом люди питають – а що ви тут сидите? Кажу, що ця вулиця мені дуже дорога. А чому? Я розповідаю. Дивуються. Навіть як іду в якусь організацію, то питають,  яке відношення маю до вулиці Протасевича.

Меморіальну дошку перенесли. Стару, бронзову – кілька років тому вкрали.

– На металобрухт взяли, бо то кусок бляхи був. – продовжує чоловік. – А вона колись коштувала 6 тисяч радянських карбованців. Машина стільки вартувала тоді, бо то ж творча робота. Стара дошка раніше на четвертому будинку висіла. Причепили вже на новому.

На вулиці Протасевича Любомир Васильович купує і продукти додому.

– Тільки тут беру, – каже. – Хоч в моєму будинку на вулиці Крушельницької є магазин. Але серцю дорожче тут купити – в магазині, де висить меморіальна дошка.

Я раз на цій вулиці до аптеки зайшов і мені запропонували взяти карточку знижок. Фармацевт при оформлені записує прізвище і питає: «Як – Протасевич?» Я кажу: «То цю вулицю моїм сином назвали». А вона: «Та ви що?»

Тарас Протасевич, іменем якого назвали вулицю, загинув у квітні 1986 року. В Афганістані був 9 місяців.

– Син дуже любив малювати. – розповідає Любомир Протасевич. – Я сам був художником-оформлювачем і він мені помагав стенди робити. Мої роботи  дотепер є в коридорах шістнадцятої школи. Нині там вчаться мої внуки. Зараз не малюю. Жінка померла і вже нічого не роблю. Малювати – це як спорт. Не тренуєшся – вже не те.

Я колись поступав до військового училища. Не уявляв собі, що таке – артилерія. Там все на математиці побудовано. Я в математиці ні в зуб ногою.  А син мав з цього предмету п’ять. Каже: «Я поступаю». І поступив до Хмельницького артилерійського вищого командного училища.  Нащо я його пустив? Міг би собі працювати художником – церкви малювати, стенди робити, гроші заробляти. Тарас напевне хотів бути військовим ще й через інше – чув, як мені дружина часом дошкуляла, що я не став офіцером. Тоді це було модно. Син в Афганістані мав 500 карбованців зарплати. У той час – це були великі гроші.

На вулиці Протасевича Любомир Васильович буває частіше, ніж на Микулинецькому цвинтарі. Туди їде раз-два на місяць.

– Там треба пішки йти. – пояснює – А тут легше. Сів на тролейбус і через кілька хвилин на місці.

Чоловік пам’ятає, як у місті називали вулицю Протасевича, поки не загинув син.

– Є у Тернополі вулиця Богдана Хмельницького. – розповідає. –  А тут, де зараз Протасевича,  була вулиця Хмельницька. Так по-дурному назвали і люди плутали постійно. Тому перейменували саме її.

Вулиця сина мені не замінила, але пам’ять лишилася. Я один батько в Тернополі, що в честь сина є вулиця. Більше нема таких. Але тепер, напевне, буде багато нових вулиць. Бо війна. Бачу, меморіалів висить вже досить.

Наталя Лазука