Як тернопільські пенсіонери ламають кістки конкурентам

Подейкують, що у світі є держави, у яких піклуються про своїх громадян. Але я у це не вірю. Це – утопія. Якби такі справді існували, що б заважало нашим можновладцям до них придивлятися, чомусь вчитися і пробувати таке ж впроваджувати у своїй країні.

Узяти, для прикладу, хоча б наших пенсіонерів. Пенсія мізерна, комуналка захмарна, а якщо ще є яка хронічна хвороба, то при таких цінах на ліки залишається лише не скиглити, а замовляти місце на цвинтарі.

Але наші, на диво, ще нічого, ще тримаються. І місцями навіть досить бойові. А місця ці, як правило, зупинки громадського транспорту.

З тролейбусами ще куди-не-куди. Їх вони штурмують, як п’яні російські матроси Зимовий палац. А коли під’їжджає маршрутка, починається найцікавіше.

Якщо на зупинці один, два, нехай навіть три – то інколи знаходять порозуміння. Але варто у цю компанію затесатися четвертому – очікуй драми.

До речі, саме у таких випадках проявляється гендерна рівність. Тут уже не має значення – чоловік ти чи жінка. Тут важливо лише встигнути першим прошмигнути у двері. Хоча тут взагалі все втрачає значення – і ніхто не звертає уваги на вагітних, на жінок з дітьми, на самих дітей. Головне – встигнути першому зайняти заповітне тригривневе «місце під сонцем». І силу, при цьому, проявляють неймовірну – і в спину штуркнуть, і у груди лупнуть, і усі ґудзики обірвуть.

Та варто лише ногу у салон просунути, як усе змінюється. Кудись зникає отой боєць і на світ Божий приходить лагідне створіння і голосочком таким єлейним: «З посвідченням можна?»

Розумію, що тут не дуже до сміху. Але таки, напевно, не у всьому винна держава. Бо невже оті три гривні справді варті того, щоб втрачати людську подобу?