Як заслужена журналістка з Тернополя уже на пенсії досягла міжнародного рівня

Міжнародний волонтерський авторський проєкт заслуженої журналістки України Людмили Островської «З Україною в серці» розпочався в той період, коли наше життя широкомасштабною агресією росії розділилося на «до» і «після». Маючи понад сорок років професійного стажу, вона зайняла свою нішу на інформаційному полі. Про  знахідки, героїв матеріалів і науку, яку дає час для осмислення себе і своєї справи – наша розмова.

– Починаючи з 2015 року, спочатку, з волонтерськими вантажами, а потім з Харківським прес-клубом за сім років війни довелося побувати на всій лінії зіткнення, в умовах, так званої «тиші», за Мінськими угодами. Пам’ятаю Попасну, переполовинену станицю Луганську,  визволене Щастя, квітучий Маріуполь, Покровськ, тодішній Артемівськ, що став Бахмутом, Рубіжне, Краматорськ, Костянтинівку, Слов’янськ. А з ними – Золоте, Катеринівку, де не можна було з дороги робити кроки ні вліво, ні вправо, бо стояли попереджувальні знаки про замінування.

Коли читаю новини і бачу назви цих  понівечених і зрівняних із землею міст,  біль каменем лягає на груди. З початком широкомасштабного нападу росії, мене вразила згуртованість українців, які зі всіх куточків земної кулі стали на захист неньки, розуміючи, що єдність, це не географічне поняття, це  дія. За словами «допомога з діаспори» стояли і стоять конкретні люди, які докладають зусилля, щоб перегорнути цю страшну сторінку історії України, наблизити її до світлих, переможних часів справедливого миру. Я почала шукати волонтерів і писати про них, бо це єдине, що я зараз найкраще можу зробити, приєднавшись до руху спротиву.

За свою пенсію не можу купити дрон, але можу розповісти про тих людей, які збирають  пожертви, проводять акції, нагадують про Україну  своїм мистецтвом, розповідають про нашу історію і причини війни, зрештою, в країнах свого проживання доносять правду про російську агресію, просувають інтереси України у світі. Всіх об’єднало виживання, яке потребує не лише зброї, а й побудови і укріплення зв’язку між людьми доброї волі.

Я знаходила земляків у соціальних мережах, планувала зустрічі, їхала в різні країни. В числі перших героїв моїх матеріалів були волонтери Відня, Брна, Лісабону, країн Бенілюксу, Данії, Туреччини, Мальти, Італії, Греції. Матеріали роблю і онлайн. Ми подружилися з волонтерами Китаю, Індії, Іспанії, Німеччини, Нідерландів, Нової Зеландії, Сан-Марино, країн Балтії. Пишу і про українських волонтерів, мистецькі благодійні події. Так з’явився  мій проєкт «З Україною в серці».

Спочатку я думала  виставляти матеріали лише в соціальних мережах, але згодом їх стали передруковувати в інших виданнях під моїм прізвищем. Принагідно дякую виданням, які передруковують і зараз, збільшують читацьку аудиторію. Оскільки інтерв’ю з тобою, тобі першій дякую за розміщення матеріалів на твоєму сайті «ПроТе».

Раз на місяць мене друкують у газеті «Сільський господар» у статусі спеціального кореспондента в країнах Європи. Газета спеціалізована, має потужну  автуру і я дякую головному редактору  Богданові Новосядлому за надання трибуни і для моїх матеріалів. Коли мені дуже треба поширити відомості про якусь міжнародну акцію чи подію з прес-туру,  я прошуся в нашу газету «Свобода». Дякую редактору Тарасу Савчуку, Віктору Уніяту за розуміння. Безмежно вдячна і виданню  «Свобода» Українського Народного Союзу Америки. Її редактор Лев Хмельковський вміє порадити, підтримати, привернути увагу до правопису Голоскевича, за яким виходить газета.  Електронний варіант такої трибуни є нагородою мені та героям моїх матеріалів.

Я рідко пишу про знаменитості, в основному стаю першовідкривачем людей та організацій, про яких ніколи не писали і не згадували українські медійники. Часто наші читачі стають першими , хто вітає з днем народження українські волонтерські  об»єднаня світу. Я повертаюся потім до них, висвітлюю ініціативи, ми обов’язково залишаємося друзями у цьому світовому просторі, продовжуємо онлайн спілкування. Кожен мій матеріал- це подячне слово людям, які нам допомагають і країнам, що надали тимчасовий прихисток українцям і сприяють, як їхній адаптації до країни проживання, так і збереженню української ідентичності.

– Що найбільше запам’яталося чи вразило за цей період?

– Спочатку, по-моєму, у нас був  у всіх шок. Ніхто ж не вчився волонтерити, збирати вантажі, відправляти. Вражала людська спонтанність, невтомність, інтуїція. Співзасновниця Громади «Україно-Грецька   ініціатива», наша землячка з Ланівців, Наталя Мугра працювала не за графіком, а за дзвінками перевізників, які довантажувалися на складах Салоніків, куди вона прибувала з маленькою  донечкою на таксі і серед ночі, бо відповідала за ключі і видачу товару.

Отець Марко Семеген- президент Релігійного Товариства «Свята Софія» у Римі, що душпастирює у соборі Святої Софії, за півроку  гуманітарних складів біля церкви, куди були зручні заїзди і виїзди,сказав, що якби починати знову, не знає чи вдалося б так налагоджено все зробити. Андрій Олійник, голова Краківського осередку Об’єднання українців Польщі (ОУП), зізнався в інтерв’ю, що  все робилося на автоматі і деталі він просто не пам’ятає, але була чітка ідея  зосередитися на медичній  допомозі.

Мені тодішня школярка  Анна Абрамчук, яка із сім»єю з-під Києва знайшла тимчасовий прихисток у Чехії, сказала, що за два роки широкомасштабної війни подорослішала на 20 років.Дівчина є співзасновницею молодіжної організації- MOST UA-CZ ( міст між Україною та Чехією), заступницею голови української асоціації Українська Рада Краю Височина і студенткою факультету журналістики Київського Університету імені Бориса Грінченка.

На той час 14 підліток із Києва Олексій Іванов сказав, що на одному з мітингів у Відні він находив понад 50 тисяч кроків, слугуючи зв’язковою ланкою між артистами, волонтерами, організаторами дійства, став опорою майданів протесту проти російської війни. При розмові, я думала, що це 20-річний юнак-студент.

Тарас Катрун виїхав до Чехії  школярем, тепер це громадський діяч, очільник товариства – MOST UA-CZ, куратор волонтерської допомоги, студент двох вишів. Волонтерка Юлія Рей, яка  з Чернігівщини перебралася на Мальту, сказала, що скільки «своїх» людей, яких вона там зустріла, навіть в Україні не мала. Вразила велика кількість суботніх-недільних шкіл в різних регіонах Європи, які завдяки ентузіастам з’явилися останнім часом.

Потужний мистецький фронт об’єднав мільйони українців і їхніх друзів з країн проживання та туристів для представлення України, тримання її  у фокусі потрібної нам допомоги та для зборів пожертв на найнеобхідніше для воїнів. Багато людей задіяні для виконання проєктів, присвячених реабілітації наших воїнів після поранень, відпочинку українських дітей в різних куточках світу. Цю місію беруть на себе українці і місцеве керівництво. За цей час мені довелося  співпрацювати з легендарними людьми, які  вписують потужну і гідну сторінку в історію сучасної України: Ярослава Хортяні, Марта Барандій, Аня Крисюк, Леся Королик, Лариса Левчун, Людмила Лісовська, Олесь Городецький, Павло Садоха.І цей список можна продовжити.

Звертаючись до героїв моїх матеріалів, я хочу сказати: «Люди я вражена вами, вашою відданістю, самопожертвою , щирістю душі!». Поіменно я не можу назвати всіх, бо за ці роки  мені довелося написати понад сотню інтерв’ю, скільки ж розповідей про співпрацю українських  закордонних  осередків з Україною та країнами проживання. Я всіх їх люблю і пам’ятаю. Це  живить мене зсередини, робить сильнішою. Отож, пишу, фотографую, надихаюсь історіями.

Дякувати долі, я відбулася в такій професії, яка гартує характер, змушує постійно вчитися, дарує відкриття, неймовірні події,зустрічі з цікавими людьми та ще багато чого красивого, корисного і не відкритого, що словами і не опишеш. Я завжди вдячна медійникам за свято друку. Але коли на мої матеріали не буде місця у виданнях, бо я ж фрілансер, у мене є перевірений спосіб поширення матеріалів у соцмережах  і я писатиму, поки зможу стояти на цьому посту. Професію у мене ніхто не відбере і ніхто з найвищого керівництва не зможе звільнити мене з посади Людмили Островської.

– Ким би ви були, якби не стали журналісткою?

– Я б неодмінно нею стала, бо не уявляю себе поза професією. Вона мені підказала багато шляхів для самовдосконалення, з нею я  зрозуміли,що головне не відсутність страху, а здатність жити крізь нього, дихати, не дати йому керувати тобою, знаходити радість у дрібницях. Колись вона тихенько  зайшла в душу, обняла і не змовчала, а заявила про себе і  солідарна душа відгукнулася, разом ми запалили ту  свічечку, яка тихенько горить. Якщо я з нею дожила до сьогодні, значить комусь це потрібно.

Ніби вчора , я шестикласниця моєї  сільської  Медведівської  середньої  школи, що на Черкащині, була сількором Чигиринської районної газети.

Саме її редактор запрошував на літучки, дав мені рекомендацію для вступу у виш.

Тоді односельці всі передплачували районку і казали, що перед сном переглядали газету, щоб побачити моє прізвище. Інших дописувачів вони не знали, а я ж тутешня, тому всі мої дописи про колгосп, сівбу, збір урожаю, ковбасний цех, ферми, передовиків, вірші і етюди про природу  не читаними не могли бути.На той час  було дві школи журналістики: Київська і Львівська, тільки два виші – Шевченковий і Франковий готували журналістів. У Києві я була багато разів, а до Львова ще не їздила. Тому взяла квиток і поїхала туди вступати, де ще не була.Так Львів став містом моєї юності.

Спеціалізувалася на радіо, бо дуже боялася техніки. Тепер розумію, що треба братися за те, що страшно робити, бо воно видається неможливим, поки не спробуєш. Це переконання мене виручало багато разів, бо воно суголосе з  перемогою над собою. А потім Тернопільське обласне радіо після практики  довірило обласний ефір.

Роки праці  були чудовою школою життя, величезного арсеналу друзів,  пізнанням світу фестивалів, де мої авторські програми одержували нагороди. Генеральний директор заслужений журналіст України Роман Заяць завів традицію вивішувати відзнаки працівників у коридорах компанії. Чи не найбільше було там моїх, бо я не пропускала ні всеукраїнських, ні міжнародних конкурсів.

Мені було цікаво і на людей подивитися, і себе показати (сміється).У нас був чудовий колектив, ми майже разом  ставали на ноги, дорослішали, мудрішали, завжди радо зустрічали молоде поповнення, як і тебе колись. Ти з радійниці починала шлях до телебачення, газет і власного видання. Ми знали, що ви майбутнє і хотілося в надійні руки передати те дітище, яке розвивалося разом з нами.

Закони 2015 року  мудро показали пенсіонерам на двері і це мене зараз тішить. Після шоку, я просто писала і виставляла в соцмережі, бо зупинитися не могла, а тим більше то були вже роки війни, поїздки в зону АТО. Почали сайти передруковувати і я зрозуміла, що можу писати, бо робота в ефірі мала іншу специфіку. Я повністю відповідаю Сковородинському – «Знайди сродну працю і не працюватимеш жодного дня».

Уявляю, якби всі люди займалися тим, що їм подобається, усі були б на своїх місцях, із радістю ходили на роботу, яка була б не обов’язком, а джерелом особистого задоволення та внутрішньої мотивації,світ був би теплішим.

– Чим для вас є сполучення слів «життєвий досвід»?

– Це наші випробування і гарт від їх подолання, сукупність  навичок від спілкування зі світом людей. Хтось нас підтримує, хтось зраджує, хтось обдурює, а хтось несподівано стає нашим рятівником. Чим більше життєвого досвіду, тим краще ми розуміємося на оточенні. Неможливо вгадати, хто залишиться з тобою. І ніхто не може знати, що станеться за хвилину, місяць, рік. З життєвого досвіду знаю, що завжди потрібно продовжувати вчитися. Щодня маленькими кроками давати собі можливість вирости із себе вчорашньої. Світ змінюється і буде змінюватися, і це не зупинити.

Льюїс Керрол писав в «Алісі», яку я вже внукам читаю: «Треба бігти з усіх ніг, щоб тільки залишатися на місці, а щоб кудись потрапити, треба бігти як мінімум удвічі швидше!». Чомусь на думку прийшла ще одна цитата з цього твору, яка доречна при  висловлюваннях сильних світу цього про припинення війни в Україні: «План, що б не сказати, був відмінний: простий і зрозумілий. У нього був лише один недолік: було зовсім невідомо, як його реалізувати». І оця тривога, що план і надія наша не спрацьовує так, як нам треба, може виявитися тим місцем, де ми виростемо та станемо сильнішими, набравшись нового життєвого досвіду.

– І про мрію та надію…

– Зараз, як ніколи, ми віримо, що це останній бій, в якому ми не маємо права впасти. Я не казатиму, що надія вмирає останньою, бо хочу говорити тільки про її силу. Наш  опір російському колоніальному гніту триває чотири століття і ми розуміємо, що колективні та соціальні зміни не відбуваються без індивідуальних рішень. Якщо кожен з нас буде виконувати посильну роботу, це буде локомотивом до Перемоги.

Я мрію написати величезну підсумкову статтю про допомогу закордонних українців, сподвижників, які  жертвують сном, грошима, здоров’ям, нервами, вільним часом і, зціпивши зуби, роблять те, що можуть робити і набагато більше, щоб врага-супостата не було на рідній землі. Я хочу якомога більше про них  вписати  сторінок в історію цієї війни, бо ці люди додали моноліту до  української захисної стіни між московитськими вбивцями  і Європою та світом. А ще я хочу піднятися на свій Єверест – гору Попіван, де вітри співають,-  шосту вершину-двотисячник  на Чорногірському хребті  наших Карпат. На п’ятьох із нашим прапором і друзями, я вже побувала.

Сходження на вершину моєї мрії я б присвятила нашим захисникам. Бо ця мрія може здійснитися тільки завдяки нашим славним  Збройним силам України. Слава Україні.

Спілкувалася Наталія Лазука