Що тернопільська журналістка робить на закинутому хуторі (відео)

Тернополянка Ольга Зайчук під час карантину перебуває з дітьми на забутому хуторі Худибина – за 75 км від Тернополя у Чортківському районі. Тут є 12 хат. Сюди не їздить ніякий транспорт.  У давнину тут тримали худобу, бо довкола ліс, поля і трави. – повідомляє Суспільне. Тернопіль

– Хутір – Худибина, – розповідає Ольга. – Колись питала бабусю в радянські часи: «Бабусю, а хто такий був Худибин?». А вона каже: «Тю, дурна. Та то від слова – худоба».

Ольга Зайчук – журналістка. Реалізовувала себе у пресових службах. Каже, що була білоручкою. 20 років не працювала коло землі. Тепер – ніби прокинулася генетична пам’ять.

– Питають мене люди, з якого переляку я зібралася в село, – розповідає Ольга. – Мій прадід Петро Кульба – родом з цього хутора. Був сільським господарем. Їздив на заробітки до Канади. Купив багато землі, заснував цей сад. Потім радянська влада його знищила.

Коли Ользі було 16, вона зарікалася тут жити. Хотіла поїхати якнайдалі і більше ніколи сюди не повертатися. Адже промивала капронові коліна в місцевому потічку. Бо впала. “Мої діти не будуть містити болото”, – казала.

– Мине час і вкотре все зміниться, – каже Ольга. –  До землі більшість людей таки повернулося.

Ольга Вирощує сурфінії, сортові помідори, перець, лаванду. Посадила понад 15 сортів квітів,  кущів і 40 горіхів. Ще – сливи, груші, яблука. Дуже допомагають діти, – каже Ольга. З квітів – поки цвітуть тільки ранні пеларгонії. Деякі рослини мають свою історію.

Перебування на самоті повернуло Ользі адекватну самооцінку, яка похитнулася  від нерозуміння інших людей. Життя в селі – значно важче, треба багато працювати фізично. Зате легше на голову, – каже Ольга. Діти мають хороший сон і апетит, Нема часу нудитися. Тут усе справжнє, як є.

– Ця весна перевернула все, – продовжує Ольга. – І не тільки в мене. Дійшов час зрозуміти, що все, чого ми не приймаємо, що так старанно заховуємо в куточках підсвідомості та біографії, має над нами сильну владу. Є величезним ресурсом та веде до внутрішнього зростання. От ми з дітьми знову на загубленому між світами і часом хутірці. Де скрипить прадідова верба, де так смачно весною пахнуть ранки, де птахи прилітають за графіком, а яйця лежать не в супермаркеті на полиці. Тут якщо хочеш солодкого – мусиш спекти. А хочеш їсти – зварити. Тут найбільший дедлайн – не посаджена цибуля.

Детальніше дивіться у сюжеті.