Тернопільський журналіст залишив понад 200 віршів на робочому столі, у шафах і ящиках

Журналістові, поетові, ведучому радіопрограми «Медобори»  Ярославові Бензі  20 лютого виповнилося б – 70 років. У нього був єдиний запис у трудовій книжці.  Із 1974 року працював у Тернопільській державній обласній телерадіокомпанії. Був епохою обласного радіо і його візитівкою.  Автор книжок «Олині олені» (1992), «Чарунки» (1995), «Абомовня» (2018), «Нові чарунки» (2019). Лауреат літературно-мистецької премії імені Іванни Блажкевич.10 років тому  він передчасно пішов із життя.

Ярослав  відбувся як  журналіст і як поет, як батько і дудусь, як незрадливий товариш, надійний друг. Він  жив словом і жив у слові, відзначався жагучою любов’ю до словотворення, кожну фразу  виношував, як дитину.  Вірші писав для себе, а читав їх  нам, своїм друзям. Глибина і образність його поетичних творів завжди викликали захоплення і дивування  вишуканістю  і їх композицією. Ніби і просто все, а водночас – клубок до горла підкрадається, гордість з’являється, неймовірне відчуття близькості до природи, рідного краю, солов’їної української мови.

Я перегортаю його збірки віршів: і прижиттєві, і  видані друзями, як виконання заповіту,   і  гріюся теплом його слів, вловлюю тембр його голосу, відчуваю настрій, з яким він виколисував образи. І так тут гамірно між цвіркунами зі скрипкою, теплими соняхами, євшан-зіллям, пташками-песиками, ручаями й водограями, так  багатолико, панорамно і водночас  сконцентровано, як лінзою сонце.  Головне, що  місця під його веселкою вистачає для всіх. Славко любив смакувати слова, пропонувати метафори, синоніми. Ми  вчилися в нього цієї насолоди. Коли  несподівано і раптово відійшов у засвіти, ми просто не могли в це повірити. Адже у  нього було скільки планів, скільки маленьких «подивляннячок», як він любив називати свої вірші, що,   здавалося, не вистачить ще одного життя, щоб їх прихистити, зібрати і пустити між люди. Поетичну естафету з впорядкування і видавання збірок взяв на себе  заслужений журналіст України Євген Баров, якому вдалося  видати «Абомовню», впорядковану автором. Побачила світ і збірочка  «Нові чарунки», на виході ще одна , в яку помістилися вже всі поетичні твори, які нам залишив Славко.

Кожен твір чи зібрання – це  екскурс у його творчу лабораторію, котра була завжди відкрита для друзів. Він був богемним і харизматичним чоловіком. Його творчість  – це явище,  внутрішній світ людини з глибинністю і дитинністю на рівні геніальності.

«Щедрі будуть медозбори!
Пахнуть луки і сади.
Все ж у горах Медоборах
Зарясніло на меди.
Кожну бджілку пригощає
День медункою,
І бджола мені співає
Над чарункою:
“Ти по запаху вощини,
Де б не був — додому йди.
Для своєї Батьківщини
На добро рясній завжди!”

У його поезії  не треба розгадувати складних ребусів, намагатися зрозуміти зашифровану метафору чи замаскований символ,  він нічого не вигадує і не фантазує, пише про те, що в душі, але здібність окрилятись своєю поезією його ушляхетнює. Кожен поетичний начерк – як новелка, з вступом і розв’язкою.  Рядки звучать, як вібрації… З них розумієш, що його материзна -Бариш Бучацького району найкраща зі всіх куточків світу, там йому  найлюбіше  писалося, там він себе відчував джерелом, з якого вихлюпувалися мотиви і  римувалися у вірші, і ще теплими він “їх читав соняхам”. Наш колега ніколи  не приховував свого соціального походження,  гордився селом, родиною, демонструючи, що чи не у всіх народів селянська культура – то природне постійне джерело творення. Він закінчив школу із Золотою медаллю. Факультет журналістики Львівського Національного університету ім. І.Франка  з Червоним дипломом. А візитівкою й  іконою у нього була бджола, бо ж був сином пасічника.  Він читав словники, як літературні твори, не час від часу для звірки слова чи наголосу, а захопливо, з пієтетом, відкриваючи і нам глибини того невичерпного водограю. У нього мова навіть на побутовому рівні була багатою і “кучерявою”. Свою останню книжку «Абомовня»  він назвав тридцятьма трьома журавликами   в сонячному небі дитинства. Чому саме тридцять три птахи в цьому ключі? «Тридцять три літери в українській азбуці. Донедавна було тридцять дві, одна журавка – буква Ґ – у холодному, голодному 1933 році зазнала наруги з боку тодішньої влади і жила в еміграції. Тепер українське сонце, пломінке українське серце з початком національного і духовного відродження відігріли й оте лебедашне, але живе пташеня, яке повернулося до нас із вирію».

Читаю ці рядки із передмови  і ніби чую голос Ярослава, ніби беру в нього інтерв’ю і він спокійно, безінтонаційно, як поети читають свої вірші, повідає про своє дітище. Це остання, впорядкована його рукою книжка, може тому якось і звучить пророчо і небуденно. Але «старий», як він любив називати  журналістів і тішився, коли ми так його кликали, не загубився у коловороті слів.

Ярослав був особистістю, ходячою  енциклопедією, грамотним журналістом,  глибоким і ранимим ліриком.  Людиною він був неординарною і непересічною, але і неоднозначною, як усі генії.  На  робочому столі, у ящиках, шафах, в закладках книжок  він залишив понад 200 віршів.  За ці останні 10 років вони стараннями упорядника   помаленьку перебираються до людей. Нам дуже хотілося б ще потішити душу незабутнього побратима. Може за життя ми тебе, Славку, не долюбили, не наговорили гарних слів у розхристаній   круговерті буднів і мирській суєті, бо якось живим шану віддавати у нас і не прийнято, тому  хочеться  надолужити той брак прижиттєвої уваги, похвали. Нам є що згадати із пережитих разом з тобою  світлих, гарних  миттєвостей. У тебе було неймовірне почуття гумору, позиція щодо влади,  велика любов до всього українського, критичне ставлення до своїх творів, непереможне  бажання виправити чи відредагувати чиїсь матеріали. Чим ми нахально користувалися перед редакторською вичиткою. Може ці зізнання тоді продовжили б тобі  життя, помножили радісні  миттєвості. Але здавалося, ще так багато часу попереду. Ми готувалися до твого 60-річчя, хотіли бомбезного  пошанування і твого таланту, і дружби, і спільної праці… А ти нам не дав цього шансу, пішов від нас за два тижні до  ювілею.   І це наука . Не треба  нічого відкладати на завтра, а говорити сьогодні і вже  компліменти, слова захоплення, бо життя неповторне і коротке, завтра може не настати. І вже під мелодію твоїх віршів   розуміємо, що треба  цінити кожну мить, бути добрішими один до одного, чуйнішими, давати відчувати тепло сердець і грітися тим теплом у розхристаному сьогоденні. Сподіваюся із високості наш побратим  усе  бачить   і чує. Ми дякуємо, що ти залишив після себе   такий  гарний рукотворний пам’ятник – вірші  сонячні, теплі, що легко запам’ятовуються. Вже доросла твоя донечка Таня.  Юля, твоя внучечка ,також  виросла, але вона своїм діткам читатиме прадідусеві вірші.

“Юля, Юлька-
Рочків кілька.
З бочки – тюлька,
З банки – кілька.
Юля, Юлька-
Бантик-кіска.
Капризулька,
Тонкослізка».

А поки нашої пам’яті  не змовкне  скрипка  твого  маестро Цвіркуна.  «Цвіркуне, многа літа, зіграй йому на «біс».Цю мелодію з квітами пам’яті  кладемо на твою могилу.  Старий,  ти один з нас  в епосі інформаційного  простору. Ми все пам’ятаємо.

Від імені  радійників обласного державного радіо Людмила Островська.