— Приїжджав до нас часто. Обнімав мене, садовив собі на коліна. Називав його вуйко Степан. Він був симпатичний. Любив жартувати, але тільки між друзями. Завжди з охороною, бо радянська влада за ним полювала. Якось приїхав до нас зі своїм шофером, який був й охоронцем, на великому чорному авто. Зібрав усіх разом — свою родину й нашу — і повіз на прогулянку. Вирушили в гірське місто Інсбрук в Австрії. Були там весь день.
Те, що він був вашим хрещеним, на ваше життя якось вплинуло?
— Тільки що мене мордують цілий час тим, — сміється Ярема. — О, та ти, та то… А я думаю: “Холєра ясна, ну і що?”
Дзвонить телефон. Ярема Гарабач на кілька хвилин виходить надвір.
— Прийшов майстер, — каже повернувшись. — Ринву почистить, бо забилася листям.
— Американець я — лише за паспортом. Україна завжди мені була близька, бо так батьки виховали, — говорить. — Постійно живу в Чорткові другий рік. Раніше мусив повертатися до США, бо не мав дозволу на постійне проживання. А потім таки отримав. Планую тут залишитися. Але я такий, як циган трохи. Люблю кудись їздити. Хочу спілкуватися з людьми, бачити, що де відбувається. Готувати мені не подобається. Ходжу до ресторану. Слухаю опери, симфонію, рок. Читаю мало. Мені тяжко то робити, бо маю катаракту.
Є щось в Україні, до чого не можете звикнути?
— Мова смішна зараз. Я тут не вродився і говорю старою мовою, якої мене батьки навчили. А в Україні розмовляють суржиком. Половини не розумію з того, що мені кажуть. Не можу звикнути до непослідовності — обіцяють, але не виконують. Три місяці тому в мене зламалася камера відеоспостереження. Прийшов майстер і сказав, що забирає реєстратор на ремонт. А тепер мої дзвінки ігнорує. Хулігани два роки тому почали збитки робити, — додає. — Якісь молодики прийшли й стали розгойдувати мій паркан. Спитав, що роблять. Один підійшов і вдарив мене по голові. Знепритомнів. Отримав струс мозку. Пішов у поліцію. Вони взяли запис із камери відеоспостереження. Справу так і не розкрили.