Тернопільська журналістка з інвалідністю розповіла, не хоче жалю від людей

З народження я живу з легкою формою ДЦП. Я цього не приховую (та й навіть якби хотіла, то не змогла, бо особлива хода впадає в око), але й не акцентую на інвалідності зайвої уваги. Наприклад, при спілкуванні у Фейсбуці.

Чому? Мені не подобається, як більшість людей реагують на чужу інвалідність. Як правило, найчастіше доводиться чути якісь недолугі співчуття або навпаки, захоплення. І це страшенно бісить.

Мені не потрібний жаль, бо я прийняла і навчилася жити зі своїми особливостями. І ці співчуття можна порівняти, наприклад, із паводком тридцятирічної давності. Тобі знесло водою хату, стайню, весь зібраний урожай і останню сорочку. Але минув час. Цеглина за цеглиною ти спорудив новий міцний будинок, відновив господарство, нажив статки. Ти оплакав і відпустив свою згубу. Але тобі все ж продовжують співчувати. І у радісні дні теж. Навіть під час весілля твоєї доньки.

Інші люди ж із сяючими від захоплення очима починають говорити/писати, що я герой, мужня/сильна/молодець. Цікаво, у чому моя сила? Що я навчалася у школі? Здобула вищу освіту? Працюю? Це звичайне буденне життя. Дійти до цих цілей мені дали можливість фізичні можливості та збережений інтелект. Я не зробила нічого надприродного. Навчаючись чи працюючи, я не роблю нічого надзвичайного, бо ж не стала ні космонавтом, ні лісорубом. Я роблю те, що можу. Живу як можу.

До речі, у більшості із вас також є вища освіта та робота, проте з цієї нагоди ніхто не висловлює надемоційного захоплення. То виходить сам факт ДЦП робить мене другосортною, якщо через звичні, буденні речі мені співають дифірамби?

Втім недавно я зрозуміла, що мені пощастило. Зараз модно бути толерантним до людей з інвалідністю, демонструвати свою лояльність і доброзичливість. Принаймні в очі. Чого не скажеш про людей із зайвою вагою. На хвилі популяризації здорового способу життя безліч осіб вийшли за рамки пристойності і вважають усіх, хто далекий від тендітності, біологічними відходами та відверто гноблять. Із людьми з інвалідністю все частіше бояться робити це відкрито. А от щодо повних людей — навпаки.

Шокує: дівчата, жінки, не соромлячись заявляють, що не можуть дивитися, як інші “впихують людям в очі свої жири”. Тільки вчора натрапила на пост відомої лікарки. Він був комедійним. Лікарка розповіла про жінку, вагу якої дивом виміряла на око — 172 кілограми. Вона послала до магазину свого чоловіка, аби той купив їй піроженко. І забаглося їй два мінітортики від Вацака. А сусідкам по лавочці жінка поскаржилася: зайва вага — від неправильного лікування лікарів.

Пост справді викликав усмішку. Я сама розвеселилася, уявивши ту жіночку з двома пакуночками від Вацака. Аж поки не почала читати коментарі. Дописувачі взялися осуджувати ту нещасну солодкоїжку. Різко, безжально. Топити в багні. Бичувати словами. Цитую: “За що поважати таку свиню?” “Може оточуючих нудить від її сала?”

Сказати, що я була спантеличеною — не сказати нічого. Хай тисячі разів буде неправа та ласунка, але щоб так? Тобто, повні люди мають запитувати дозволу що їм одягнути, аби не дратувати оточення? Чи можна присісти на лавку, аби часом хтось не вирвав від їхнього зовнішнього вигляду? Гуляти ночами? Після такого думаю, що й мені зі своїм ДЦП треба триматися подалі від усіх. А то всяке буває…. Ще не таке можуть казати за моєю спиною.

То це ми так ідемо в Європу? То це так рівняємося до цивілізованих країн? Де не дивляться на вагу людини, на її зовнішній вигляд, майновий стан. Не звертають уваги, що зайшла поснідати у кафе у піжамі?

Толерантність і прийняття — це не тільки мило всміхатися до інвалідів і не плювати геям в обличчя. Це поважати і приймати кожного таким, як він є. Не порушувати його особистого простору. Не принижувати. Нам далеко до цього.На жаль, не всі розуміють, що обмежує не інвалідність, не ДЦП, не зайва вага, не багатодітність, не одиноке материнство. Обмежує тільки дискримінація.

І навіть гарні, тендітні, молоді, літні, розумні й не дуже люди можуть потрапити під тиск суспільства. В одну мить. Зі швидкістю світла. Через гормональні проблеми, відмову здавати “благодійні” внески на шкільні потреби, доньку з нетрадиційною орієнтацією, бажання волонтерити зоозахисником…. Насправді нас дуже багато. “Не таких” Не ідеальних. Можливо навіть із “жирами у шортах”.

Як бачите, нічого радісного. Хоча ні. Тішить мене тільки одне: якщо Бог не хотів би бачити нас усіх різними, то Він би не мучився. Взяв та заселив Землю мільйонами близнюків.

Мар’яна БОБРІВЕЦЬ