Як саджати індика

Всі на подвір’ї бачили, як Максимко носився з пір’ям у руці. Наче примірявся до чогось, вишукував.

А велике перо з індика ніби й собі прагнуло потрапити в давню історію, де на столі чорнильниця, притихле світло, яке поширювали кілька свічок та аркуш паперу, що зачекався рядків поезії.

Але Максимко не уявляв такої архаїчної картини. Він був малим господарем, який тулив копієчку до копієчки: ту, що наколядував на Свята, і ту, яку бабця з дідом подарували на день народження. Збирав докупи все, що могло згодитися. Хоч до п’яти років ріс у місті, його притягувало господарство його діда Івана, яке він бачив вдруге у житті.

Коли потрапив до села вперше – злякався індика, який надувся та гелготав неподалік. Не міг зрозуміти, що за істота на нього сунула. І на всяк випадок сховався за бабціну спідницю. Коли Максимкові розповіли про різну живність, яку тримали в своєму обійсті, він зрозумів, що ковбаса виростає не на полицях магазину.

І як практичний хлопчина, побачивши перо, вирішив розмножити поголів’я індиків шляхом саджання. Бо казав дідо Іван: хто хоче збирати – мусить добре засівати. На добрій землі що не посадиш, те й вродить. Максимко бачив, як бабця висаджувала розсаду і з неї виростала велика капуста. Майже така сама роздута, як ті чудернацькі птахи. Тож коли знайшов чудове пір’я, велике, рябе, пішов його саджати. Припарпав на грядці, де висадили квасолю. Потім передумав, бо індик, коли зійде, притлумить маленькі росточки і переніс пір’я на територію садка. Під яблунею висадив індика.

Коли баба Настя через кілька днів побачила малого Максимка в садку з літровою банкою води в руках – здивувалася.

– Що ти, дитинко, будеш поливати? – запитала в Максимка.
Той спочатку відмовчувався, а потім довірив бабці свої плани з висадки індиків.

Бабця засміялася:

– Певно тут, у садку, твій індик не зійде, бо мало сонця через ті розлогі яблуні пробивається. А індик бач який – червоноголовий, йому треба на сонці дозрівати… І пішла, залишивши малого в роздумах.

– А для чого тобі той індик у місті? – запитав дід Іван малого, коли той пішов до нього питати поради. – Це ж не пес. Вам на Різдво привеземо готового, щоб запекти. Та й , дитинко, не з кожного цвіточка буде ягідка, не кожне пір’я виросте індиком…
Відповідь діда Івана ще більше збила з толку малого Максимка. Він твердо вирішив підливати пір’я, навіть обгородив його патичками. Через кілька днів такої тяжкої праці Максимко не міг зрозуміти, чому пір’я не проростає, чому не прокльовується його індик. «Певно, бабця Настя всім розказала і хтось викопав моє пір’я. – зітхав, розповідаючи про своє лихо котові.

Помітивши сум в очах найдорожчого і єдиного внука, бабця пригорнула його і почала розповідати, що індики, як і кури, качки, гуси та ще багато якої живності вилуплюються з яєць. На яйця сідає квока і гріє їх, доки життя в тих шкарлупках не прокинеться і курча або ж індича вилупиться на світ Божий.

Відтоді Максимко пильнував за тонкоголосою індичкою, яка сиділа на яйцях. Щоб побачити оте чудо появи життя. Бо ж казав дід Іван: всякий двір хазяйським оком держиться.

Зоряна ЗАМКОВА