Чому тернополянин ніяк не може зрозуміти, у якій країні він живе

Трапилася мені якось випадково у ліве око інформація, що на Тернопільщині середня зарплата зросла на 25 відсотків. Середня – дуже хороший термін. У якогось керівника-начальника зарплата збільшилася на кілька тисяч, а у роботяги з мозолистими руками вона з місця не зрушувала, але у середньому суттєво зросла.

У нас взагалі останні кілька років якось так ведеться, що в одних усе настільки добре, що диву даєшся, а ось іншим чомусь не так пощастило.

Днями такий собі Віце-премєр та ще й міністр України Павло Розенко радісно повідомив, що у нас рівень підвищення соціальних стандартів зростає значно швидше, ніж рівень інфляції. Хто б що не казав, а я таки цьому чоловікові вірю. Бо пригадаю його одразу після Революції Гідності, коли він тільки наблизився до державної годівниці і глянув на нього сьогодні – таки якісь стандарти зростають. І то просто на очах. І то навіть швидше, ніж середня зарплата на Тернопільщині. Узагалі, коли на Розенка дивлюся, починаю розуміти про кого ще один міністр, але вже без Віце і прем’єра сказав, що українці надто багато їдять. Хоча і сам автор цих слів, а мова таки про Андрія Реву, за останні кілька років жодного разу не звертався в ательє, щоб йому штанці трішки звузили.

Якщо їх послухати, то у нас же взагалі все добре. Хоча – як у нас? У них. Ось Петро Олексійович, посаду не називаю, бо і самі знаєте, сказав, що після надання Україні безвізу усі українці будуть їздити до Відня пити каву. А такий собі Юрій Луценко, після того як усією сім’єю відпочив десь на Сейшельських островах, заявив, що такий ось відпочинок може собі дозволити будь-який українець із середнім достатком. А американська санітарка, яку сьогодні в Україні призначили охороняти здоров’я, запевняє нас, що такі ціни на житлово-комунальні послуги – це взагалі дрібниця, бо там, де вона раніше була, доводилося і більше платити.

Ви не думайте – не те щоб я зараз почав з усіма вище названими ораторами сперечатися, але таки дечого ніяк не можу зрозуміти. Може у цій країні хтось і їздить кілька разів на тиждень до австрійської столиці, щоби там скуштувати кави з круасаном. Але я чомусь знаю те, що в Тернополі пенсіонери готові їхати у другий кінець міста, бо там у якомусь супермаркеті цукор на кілька копійок дешевший.

Можливо для усіх оцих ораторів середній достаток і дозволяє відпочивати на найдорожчих курортах світу, а ось у файному місті люди чомусь із самого ранку займають черги під магазинами, де торгують одягом, який уже хтось носив.

Можливо ота жінка з давно немитим волоссям і платила десь там за комунальні послуги настільки багато, що довелося втікати до України, але я чув про випадки, що у Тернопільській області уже двоє людей замерзли на смерть від переохолодження. А все через те, що намагалися зекономити на комунальних послугах. А морозів сильних і не було ще…

Навіщо я оце наскладав так багато букв у слова? А до того, що ніяк не можу зрозуміти, у якій країні я живу. Чому у них усе так добре, а у мене не ведеться? А я б також хотів пожити в отій Україні, що і вони. Не багато, людоньки, хоч з місяць. Та менше з тим – я і на тиждень погоджуюся. Щоб повертаючись з відпочинку на Сейшелах, заїхати до Відня і випити філіжанку кави. А потім повернутися додому і витягнути з бачка унітазу оті дві пляшки, наповнені водою, покладені туди, щоб в отой бачок менше води набиралося. Бо ж треба якось на комуналці економити…

Тиждень, людоньки… Сім днів пожити в отій Україні, про яку вони нам розповідають. А якби на оті сім днів ще їх усіх поселити в оту Україну, у якій я живу, щастю моєму б не було меж…

Марко КЛЕВЕЦЬ, блогер