Тернополянка розповіла, чому ніколи не сварить свою дитину

— Мама не буде тебе сварити. Не буде. Мама не свариться, взагалі-то. — запевняла я малюка.

Шукала його погляд, щоб закріпити слова очима. Мені допомагає підтримка зорового контакту, коли хочу, щоб він мене чув.

Говорила до Левчика й паралельно шукала погляд одного чоловіка. Той бачив як син відкрутив кран, замочив собі одяг і взуття. Очевидно, склав подумки мою реакцію на ситуацію. Прямую до сина, а той махає йому пальцем «но-но» й тараторить, що мама сваритиме. Тьфу. Ну що за люди. Для мене то пусте місце. Сварити дитину не збираюся взагалі, не те що зараз. Із сином розмовляю, пояснюю, домовляюся, щось даю, від небезпеки застерігаю. Результат мене задовольняє, бачу, що малюк чує мене, реагує коли кличу, горнеться як шукає втіхи.

Сварити то емоційне насилля, приниження, а я категорично проти нього.
Хтось сторонній придумав мою реакцію й оголосив дитині, як вирок. Зауважте, що він зробив це на основі своїх фантазій і життєвого досвіду.

І, на щастя, про мене помилився. Може, перестане так робити, як гадаєте? Щиро того хочу. Чужа реальність мішає дітям адекватно рости, збиває з ніг, з пантелику.
У сприйнятті світу в дитини не все так просто, як у нас. Малюк буквально вірить всьому, кожному слову і факту. Він ранимий, беззахисний, не може відштовхнути чужий сором, страх, БабаЯ, особливо (в нас він не живе, до речі).

Я б закликала всіх бути сміливішими. Голосно заявляти, якщо хтось втручається не туди. Запевняти дитину в тому, що ви на її стороні, демонструвати, що ви їй опора, союзник і захисник. Говорити, що у вас не так, як диктує чужий. У вас по-іншому. Всі ми різні.

Світлана ПУШКАР, психотерапевт