«Ноги, ноги, ноги, а на ногах – очі», – так закарбував образ жінки закоханий тернополянин

«Та людина, яку ти полюбила у мені, звичайно, краща за мене. Я не такий. Але ти люби. Я намагатимусь стати кращим за себе»…

То він з дня у день потаємно повторював, наче мантру, зізнання, яке не міг видихнути до неї. В проміжку дня, зустрічаючи її на сходових клітинах, в коридорах офісу, він затримував дихання, щоб марево її постаті завчасу не розтануло. Ніби близька, але якась відсторонена, ніби усміхнена, але в глибині печальна. Він не знав, про що на разі вона думає і мріє та відчував кожнісінькою клітинкою якусь підсвідому спорідненість, внутрішню гармонію, що поширювалась між ними.

Коли грім ударив – пізно вуха затуляти. Так, навіть не грім, а розряд блискавиці пронизав все його тіло, коли вперше він побачив цю жінку. Ноги, ноги, ноги, а на ногах – очі. Так собі закарбував її образ. Якби він був художником, вийшла б картина, близька до Сальвадора Далі. Та його асоціації зупинилися на поштовій листівці, яка втрапила йому до рук: олениця сторожко вдивлялася в нього своїми глибокими карими очима. З тих пір ця листівка стояла на його робочому столі. Як потім виявилось, благородний олень був її тотемом за зороастрійським календарем.

Особлива глибина в її затаєних очах віднедавна почала сяяти коханням. У відблиску цієї глибини він прагнув знайти своє відображення.

Нервово перепиняв її в коридорі, щось несуттєве запитував, а потім цілісінький день його морозило від цієї банальності. Страхи плинули в два весла і не сила було міцному, сильному чоловіку перебороти цю течію.

Такий стан він пам’ятав лише раз у житті, у щирій юності, коли закохався у дівчисько із сусідньої вулиці. Закохався і втратив. Тоді він теж намагався бути кращим за себе. Однак, компанія, випивка, танці і ніч не пригадуючи з ким, зробили з нього сімейного чоловіка.

Ця ніч згодом подарувала світові чарівну дівчинку, а йому – дружину, яку він не любив. Перше кохання його життя довго не тужило. І на його виправдання відповіло словами, які, падаючи між ними, дзвеніли мов кришталь: «Нікчемний брехун…»

Той дзвін довго лунав в його вухах і ще глибше лягли ті слова, втрамбувалися на денці його душі винуватим осадом.

В новій сім’ї він намагався бути добрим батьком та дбайливого чоловіка з нього так і не вийшло. Виняньчив, виростив, викохав доньку до десяти літ і розвівся, щоб більше не брехати.

Минуло кілька років його парубкування, в яких він не обмежував себе плотськими утіхами. Казав: ще визріє, як яблука, пора, коли в домівці з’явиться справжнє кохання, почнеться як новий день, настане. І знову гульбасив.

А того дня він побачив її і спромігся лише відкрити рота, не випустивши ні звуку. Вже потім, наче пригадуючи і переглядаючи кадри сповільненої зйомки, він усвідомив і той спалах блискавки, і те, що полюбив цю жінку не за її особливу вроду, а за схожість. Схожість на рівні, який не піддається аналізу, який не прорахуєш і не підробиш.

Все небо наче дзвеніло потрощеним склом, але він вже не реагував на той звук, як раніше. Знав, що його внутрішні перестороги вивітрились, весь осад, що занамулив душу, профільтрував погляд її карих очей, висвітлених любов’ю.

Я намагатимусь стати кращим за себе, повір…

Заряна ЗАМКОВА