Тернополянка відверто розповіла, чому їй важко дотримуватися посту

Піст – то класна штука, якщо ви хочете схуднути. Бо суть посту в тому, щоб відмовитися від жирної їжі. І от, якщо протриматися до Пасхи, то можна скинути кілограмів 5-7.

Мене таке дуже потішило. Тому я вирішила постити. Вранці попила несолодкого чаю з лимоном – добре для здоров’я, проти вірусів. Щаслива поїхала на ринок за овочами. Буду жити на салатах. Чоловік з таким моїм рішенням був не згідний. Але то його проблеми.

– Хочеш жерти м’ясо, то готуй собі сам, – лагідно пояснила йому і пішла на маршрутку.

Громадський транспорт – то така штука, яка має графік, але його не дотримуються, тому я простоявши 20 хвилин на 22-градусному морозі потрохи почала думати, чи варто починати ту затію з постом. Ефект теплоти після чаю зник давно і окрім холоду, я почала відчувати ще й голод.

Нарешті приїхала маршрутка. Водій взяв 5 гривень, але квитка мені не дав.

– А квиток?

– Візьміть собі, – спокійно показав кермувальник на гору квитків.

– Там невірний час. Я хочу новий! – стояла я на своєму.

Це викликало у водія гору негативних емоцій, але новий квиток він мені все-таки дав.

Поки доїхала до ринку, мені обтоптали ноги, до спини витерли соплі і пчихнули прямо в обличчя. ” Будь спокійна, будь спокійна. Треба вміти прощати” – повторювала я собі.

На ринку було людяно, всі штовхалися, тиснулися, а якийсь чолов’яга мене міцно обійняв і навіть мацнув за сідниці! Я відштовхнула його і той зник у натовпі.

– От, скотиняка, падло, козе…- вже почала я лементувати, але згадала мету свого приїзду і попросила в Бога вибачення за свої слова.

Наступним випробуванням були пиріжки!!! Вважаю, що у пеклі буде окремий кабінет, де страждатимуть ті, хто продає запашні, гарячі, жирні, соковиті, смачні пиріжки під час посту!! Як вони мені пахли! Склянка чаю не могла побороти цей запах, ніяка ідея святості не могла побороти цей запах, тому… Я швиденько пройшла тих тіток з чебуреками і майже бігла до овочів і фруктів.

Але вони були мерзлі… Ну, а чого очікувати в 22-градусний мороз? Байдуже! Я пощу!

Почала нагрібати в пакетики помідори, перець, огірки, капусту, кабачки, яблука, моркву, банани. Продавець радо мені все важила, спаковувала у великі торби і запитувала тихенько, наче боялася сполохати мій апетит: “Це все? Чи ще щось?”

Я гребла, гребла, гребла.

– Скільки?

Продавчиня поклацала калькулятором:

– З вас 450 гривень.

Я полізла в кишеню по гаманець, але його там не було. Обшукала інші кишені – нема. Зависаю. Але я точно пам’ятаю, як після того, як оплатила в маршрутці проїзд, поклала гаманець в кишеню куртки.

І тут до мене приходить страшне просвітлення! Той незнайомець обійняв мене не просто так…

– От, козел! – майже закричала я.

Продавець витріщилася на мене. Вона тримала 2 пакети овочів, які я нагребла і чекала оплати.

Я майже плачучи пояснила їй, що сталося і погналася на зупинку. Але як їхати? Подзвонила чоловікові, кричала, плакала, злилася. Він викликав мені таксі, потім вийшов і заплатив за нього. В квартирі обійняв мене міцно, вислухав.

– Я знаю, що ти постиш. Але я зварив пельмені. Будеш? – запитав тихенько.

Це було те, що я мріяла почути. Після півкілограма домашніх пельменів з оцтом мій піст пішов коту під хвіст, але я дякую Богу, що в мене такий мудрий чоловік.

Воксана ШВАРЦ