Чиї лагідні слова любить слухати відома тернополянка

Я його відчула першою… Він дивно чекав мене: милувався собою і тихенько шепотів якісь слова, як молитву.

Я зчудовано зупинилася, нахилилася і відчула його теплий і лагідний подих. Простягла руки, щоб привітатися, а він несміливо мене поцілував. Я розсміялася, заскочена його увагою! А він осмілів, зрозумівши, що я цього дуже хотіла і, спраглий в очікуванні мене, накинувся цілувати рамена, груди, голову, обличчя, солодко зашепотів у вуха…

Я не змогла боротися проти нас двох, я віддалася в його обійми. Енергетика його сили, спраги, величі, окриленості перелилася в мене, я відчула, що Земля крутиться. Він радів, що подарував мені це відчуття. А я, захлинаючись в його обіймах, заплакала від радості…

Він усе розумів. Тяжко дихав, обіймав на весь зріст і цілував до нестями, бавився, як маленькою піщинкою. Він знав, як подарувати відчуття його величі і як мені з ним можна відчути себе мешканкою Всесвіту.

Він щоразу дивував мене цим. Тільки з ним я відчула себе мешканкою такої великої планети, яка для нього також була домом. Ми розуміли, що ніколи не будемо ділити наше помешкання, бо воно навічно наше.

Його не цікавили мої статки, досягнення, зв’язки, а ні група крові та вміст у ній цукру, кардіограма також зайва. Він знав про мене все. Моє тисячолітнє ДНК у нього закарбоване в пам’яті, тому він випереджував усі мої бажання і мрії. А ще він любив мене гойдати на своїх триметрових гойдалках.

Коли ти відчуваєш цю амплітуду коливань, розумієш, що він розвіює журу, що навіть думка не досягне до того, що млоїло душу. Я зрозуміла, що це єдиний чоловік, якому можна довірити найсокровенніше, він не зрадить, він не знеславить, не ганьбитиме. Він захистить, розважить.

Коли мені від щастя хотілося плакати від його близькості, він розумів, що мені не хочеться прощатися з його обіймами, а навіки лишитися з ним, розчинившись в його любові. Він , як дбайливий батько, (я не пам’ятаю свого батька, але, думаю, саме такою могла б бути його турбота) брав мене на руки і високо піднімав. Він уміє вести себе галантно, читати думки.

Він розумів, що я боялася хвилин прощання. Він не сердився, що я не ціню ці миті перебування в його лоні, а заглядаю в ті, які ще не мої. Він, як вмілий і знаючий вчитель, годинами міг шепотіти про зустрічі і розлуки.

Його шепіт ні з чим не можна зрівняти, його можна слухати і слухати і не боятися загубитися у його величі. Але це було тільки моє. Він чуттєвий, мудрий, витривалий, люблячий. З ним не можна бути байдужим. Його теплі обійми повертають до праоснови світотворення! Ці мільярди років з ним пролітають, як миттєвості. Їх вловлюєш, як тут і зараз, а через мить, це вже далеко недосяжне.

Я просила його обійняти мене ще і ще раз, я хотіла запам’ятати його тепло долонь, ласкаві вуста… Він був такий досяжний і близький… Коли ми прощалися, я не плакала. Ми з ним реготали і штовхалися, як давні друзі, родичі, закохані в життя. Він накидався на мене і кричав, що він буде всюди, де я зайду у воду.

Я цілувала його і казала, що відразу піду купатися у Тернопільський ставок. А він сміючись відповідав, що я скрізь відчую його тепло, навіть у Баренцовому морі, не те, що у своєму ставку чи Тясмині, чи на річці Сукіль. Всі ж водойми з’єднані, вони колись омивали єдиний клаптик землі. Тепер я з ним зустрічатимуся всюди, навіть не прилітаючи в сонячну Індію.

Дякую тобі, Індійський океане, що ти так довго чекав мене, що так окрилив і духовно збагатив.

Людмила ОСТРОВСЬКА