Чому тернополянка мало не плакала після спілкування з воїном АТО

– Алло?

– То Наталя Бліхар?

– Так. Слухаю.

– Пані Наталю, то Ігор (ім’я змінено з етичних міркувань), я б хотів вам борг повернути… Я заходив до вас на роботу, але охоронець сказав, що ви більше не працюєте на радіо.

– Який Ігор?

І він почав мені розповідати.
Це було два роки тому. Мене покликав охоронець на прохідну, сказав, що до мене прийшов, якийсь чоловік у формі. Я здивувалася, бо ні з ким в той день не домовлялася про інтерв’ю.

Він стояв і дивився у вікно. Завеликий бушлат, шапка, засмальцьовані штани…пакет boss намотаний ручками за долоню. Він повернувся.

– Добрий день, пані Наталю.

– Добрий…

– Ви мене не впізнаєте?

Густа недоглянута борода, серйозне, вже зморшкувате обличчя, чорні очі, повні втоми. Здавалося, він хвилювався, бо зітхав майже після кожного слова.

– Я Ігор. Ви якось брали в мене інтерв’ю 15 лютого в парку на мітингу.

О, Боже! Я знаю Ігоря. Він високий, міцної статури чоловік, а не…Так і хотілося вигукнути: ” Та що з вами сталося?”

– Я поїхав добровольцем на схід… – він наче читав мої думки. – Зараз на свята приїхав додому. Водій автобуса в Бережани не взяв мене, бо я не мав чим йому заплатити. Можете позичити 50 гривень? Я поверну. Я просто не знав, до кого звернутися, а в кишені знайшов вашу візитівку….

– Звісно, звісно. Ходіть, поп’ємо чаю.

Він спочатку відмовився, але потім пішов. Їв круасан і сьорбав гарячий чай, а я мало не плакала від відчаю. Такий був чоловік, а так змарнів! Клята війна!

Через годину попрощався і пішов. Ще раз нагадав, що гроші поверне. Я сказала, що не потрібно…

Минуло два роки.

– Алло?

– То Наталя Бліхар?

– Так, слухаю.

– То Ігор….

…Він знову приїхав на свята. Слава Богу, живий.

Наталія ЧЕРВАК