В Одесі тернополянка вперше відчула себе самостійною

Який же ти єврей, якщо не був в Одесі? А я була. 

Вперше прийняла мене до грудей Одеса-мама, коли мені було десь коло трьох літ. Відтоді  пам‘ятаю особливі одеські дворики і гойдалки. А ще – декана, який погойдав мене годинку в інституті на дверній ручці, поки мама була на  заняттях і відразу допоміг оформити в дитячий садочок. Виявилось, що гойдати мене – досить дієвий спосіб привернути увагу до проблеми.

В ті безжурні дні мого глибокого дитинства я навчилася вставати разом із сонечком – перед шостою ранку. Щоб разом з мамою встигнути з одного кінця Одеси доправити мене в другий, до дитсадка і не запізнитись на пари. А між тим ще й на незліченних гойдалках підлітати пташенятком, і пищати так само від задоволення…

Гойдали мене з дитинства багато. Коли була ще грудним немовлям, бабця казала, що скорше б масло збили, як мене заколисали…

Мала б бути доколисаною…

В дитсадочку  не розуміла дітей, з їх російської вимови – майже нічого, вдома рюмсала мамі в поділ: більше не піду туди, там навіть дві дитини почорніло… Згодом, перезнайомившись з іншими, навчилася і говорити майже одеською, і розуміти та розрізняти різні відтінки шкіри.

Потому,  гойдалася в сусідському гамаку. На подвір’ї  до двох дерев висів підв’язаний гамак – це предмет моїх найбільших і найпотаємніших мрій. Не іграшки, не солодощі… Сусідські діти кликали погойдатися в гамаку, але мені не зручно проситися знову. І я заздро, вперше у житті заздро дивилася на щасливих володарів такого скарбу.

Але знала, що ми не можемо собі дозволити купити такий самий гамак. Бо й так на останні гроші винаймаємо житло.

Тоді настрій у мене зіпсувався. І я зачинила у кімнаті бабу Валю, німу господиню обійстя, яка любила мене, як свою дитину. Зачинила на великий гак і баба Валя пів дня сиділа в кімнаті, а потім вибила скло в дверях. Вона тяжко дивилася на мене, коли мама прийшла з навчання. І все без слів розуміючи, мама вперше ставить мене в куток подумати над життям.

Ото думаю над тим життям і досі…

В Одесі вперше відчула себе самостійною. В ті часи існували черги за продуктами – навіть звичайнісінькими, як от ковбаса, молочні продукти, не кажучи вже про особливий дефіцит – згущене молоко та майонез з горошком, які люди бачили на великі свята. Варто додати, що мої діти, хоч вже й дорослі, досі не можуть зрозуміти, чому ми вставали за пачкою масла в п‘ятій ранку…

Так от – про самостійність, привиту з дитинства. Доки мама стояла в за сардельками, мені таки набридло годину гратися біля ста ніг довжелезної черги і я тихцем подалася надвір. Так, у пошуках цікавого, опинилася на величезній клумбі за багато кварталів від магазину, де мене з оберемком квіточок знайшов міліціонер. Відтоді я дружу з правоохоронними органами…

Гойдало мене і море.

Гойдали теплі обійми хвиль, які відчуваєш навіть, коли ввечері лягаєш спати. Тебе похитує, наче на палубі, розморює і заколисує…Вода завжди мене притягувала, заспокоювала, збігала між пальцями, і завжди була бажаною, навіть в черевиках…

І ті літа упливали, як вода…

І як бігла вода тут хоч раз — ще не раз тектиме, знала я закономірність і знову через літа вертала до Одеси. Знову погойдувалася у вагоні чи в авто, кваплячись до східної Пальміри.

Відпочити, звеселити свою душу сонячною доріжкою на гребені хвиль, почути дивний та неповторний говір одеситів, ще і ще раз переконатися, що друзі в цьому місті – особливі.

Зоряна ЗАМКОВА