Тернопільські таксисти не хочуть везти пасажирів за мінімалку

Про хамовитих водіїв маршруток уже чула не раз. Про таких водії таксі – вперше. Чи тому, що маршрутками і тролейбусами набагато частіше їжджу, ніж на таксі, чи тому, що таксисти усе-таки не возять тернопільських пенсіонерів. Або майже не возять.

Вечір. 19 грудня. На Театральному майдані музика і співи. У повітрі морозяно і припорошує снігом. Святково. Але ми з дитиною змерзли. Добряче. Забули рукавиці. У моїй руці ще й чимала сумка. Уявила, що як дійти до зупинки, почекати там на транспорт, а потім, доїхавши, іти від другої зупинки, змерзнемо ще більше.

Викликати таксі – нереально. Оператори усі в один голос – на жаль, нема машини.

Йдемо врешті до універмагу. Там є кілька таксі. Підходимо до крайньої машини. Таксі – приватне. У вікні видно жінку. Блондинка з короткою стрижкою. На вигляд – 50-60 років. Цікавлюся, скільки коштує мінімальний проїзд. Гроші на картці. Готівкою в сумці є лише 30 гривень.

– 30 гривень. – відповідає таксистка.

Назвавши адресу, перепитую, чи вкладуся у цю суму або чи можна у таксі розрахуватися карткою. Водій відповіла, що карткою розраховуватися не можна, але довезти на мою вулицю якраз вийде мінімальний платіж.

Сідаємо у машину. В салоні тепло. Рушаємо. Водій на кілька секунд вивчає моє обличчя в дзеркалі. Стає на мить незатишно. Думаю, може видається, адже темно. Порушую тишу запитанням, чому так важко викликати таксі. Водій пояснює, що таксисти із фірм просто не хочуть їхати на виклик.

Бачу, що на дорозі утворюється затор. Переживаю, чи вкладуся у 30 гривень.

– Там біля дитячої поліклініки є банкомат – зупиніться, я зніму гроші і буду їхати спокійно. – кажу водієві.

– Мені не виплатиться на вас ще чекати. – відрубала вона. Вдруге дивиться на мене в дзеркало. Таке враження, ніби вивчає. А-ля негативний архетип суворої радянської жінки чи то невдоволеної жінки початків незалежності.

Я промовчала. Їдемо далі. Через кілька хвилин нагадую адресу. Додому вже близько.

– Я не буду заїздити у двір. – каже таксистка. – На дорозі повно машин і важко повертати. І двір у вас такий, що ні заїхати, ні розвернутися. Згадую, що машини сюди повертають і в двір заїхати можна, і розвернутися. Подумавши, що в жінки може поганий день був, вирішила промовчати.

Машина зупинилася на роздоріжжі біля магазину. Тримаючи дитину на руках, шукаю у сумці гроші. Якусь хвильку.

– Ви не можете скоріше? – наказово питає пані.

Розраховуюсь мовчки. Я з дитиною сиділа за водієм. Зліва – дорога. Справа – тротуар.

– Не буду ризикувати з дитиною, вийду з іншого боку. – кажу, пересуваючись по сидінні до дверей справа.

– Якийсь цирк. – невдоволено пирхнула водій таксі. – А що тут ризикувати?

– Прошу? – перепитую.

– Нічо. – буркнула вона.

– Будьте толерантнішими до пасажирів, навіть якщо вони оплачують мінімальний проїзд. – кажу, виходячи з машини.

Пані уже не відповіла нічого або відповіла, але я цього не чула. Двері автомобіля зачинилися.

Наталія ЛАЗУКА