«Збийтеся зі своїх проблем – мізерних насправді», – Ганна Осадко

Розмова з тернополянкою Ганною Осадко – про прості речі. Про щоденні спостереження, побут, про намагання вирватися з нього, про вміння побачити диво у найменших дрібницях.

Поетеса, редактор й ілюстратор видавництва « Навчальна книга-Богдан»  Ганна Осадко проілюструвала понад 50 художніх книжок. Вона – доктор філософії, авторка 5 поетичних книг, 15 дитячих книжечок. Мала кілька персональних виставок, зокрема,  2010 року у Львівському музеї скла – виставку «Пляшка віршів», у 2012 році – виставку «Пластилін, перо і скло» в Національному музеї літератури України. У  2013 році книжка Івана Андрусяка «Вісім днів із життя Бурундука» з ілюстраціями Ганни Осадко ввійшла до престижного щорічного каталогу найкращих дитячих видань світу «Білі круки». Тоді ж отримала диплом 20-го Львівського форуму за власну книгу «Пластилінові загадки».

–  Що спонукає тебе фотографувати у незвичному ракурсі прості, елементарні речі?

–  Лише бажання бачити, помічати дрібниці. Головні дрібниці, які й творять світ, життя. Бог у дрібницях, любов у дрібницях – сонячному промені через шпарку хмар, загорнутому у коц псові-безхатькові на автобусній зупинці, павутинці тремтячій на гострому будякові…

Ми зазвичай живемо, очікуючи Чогось. Свята. Закінчення школи. Народження дитини. Випускного. Суботи. Мовляв, зараз ще якось переб´ємося, а от тоді вже – заживе-е-е-емо… Але тема щоразу змінюється, а жити на повні груди не виходить. Щоденні проблеми зафарбовують світ у сіре, а люди надто занурюються у бруд, сварки, побут…

Для мене фотографія – терапія. І духовна, і фізична. Навчитися бачити прекрасне – на мою думку, одне з головних завдань людини у цьому світі. Бачити прекрасне щодня, не причесане, звичайне прекрасне – не оті створені людиною “красивості” розважальних центрів, а справжнє, досконале, природне. Колись я не любила зиму. Дуже не любила. І хворіла, звісно, узимку. Тепер знаю – саме через нелюбов хворіла. Гайморит хронічний, застуди, запалення… Психосоматика, ага…  А роки три тому зрозуміла: зима –  це таке ж твоє життя, як і весна, літо та осінь. Не можна її просто викреслити. Зима – час спокою, мудрості, можливість переосмислити, відпочити, зайнятися рукоділлям, врешті.

Про фотографію. Придумала собі такі “уроки любові до зими” – брала фотік і йшла у зимовий день у пошуках краси. Не у той святковий, різдвяний, чистий-морозяний, зі снігурами-ліхтариками на гілках. У галицький, брудний, лютнево-болотяний, коли все сіре й гидке. Спробуйте такого дня знайти красу! Це ж день із вашого життя, день, який не повернеться більше! Спробуйте пройтися рідним містом, у якому знаєте кожну вулиць, кожен закуток – як турист. Із фотоапаратом. Підвівши нарешті голову трохи вище – розглядайте вікна, небо, дахи, птахів – чи трохи нижче – собак, котів, птахів, траву, каміння, листя. Все те, що є завжди поряд з нами, у паралельному світі.

Збийтеся зі своїх проблем – мізерних насправді. Вчіться жити мудро і спокійно. Підіть у парк, поспостерігайте за білочкою. Чи за зграями ворон. Зустріньте схід сонця. Це дасть наснаги на увесь день. І не забувайте все це фотографувати! Ви станете здоровішими. У вас покращиться настрій. І зір теж, до речі. Я вже майже 17 років працюю літредактором у видавництві, робота, щиро кажучи, аж ніяк не сприяє доброму зорові, більшість співробітниць уже років за п’ять вичитування текстів одягають окуляри. Та й не тільки редактори на це страждають – погляньте на загальні тенденції, подивіться, скільки людей довкола мають поганий зір. Я вважаю, що це – хвороби, спричинені насамперед психосоматикою. Людина не хоче бачити світу довкола – вона не привчена помічати краси землі – краси, що криється У ДРІБНИЦЯХ – то організм її й “вимикає” зображення. А спробуйте полюбити світ, візьміть у руки фотоапарат – і спробуйте знайти красу довкола, красу щоденну, красу буденну – сфотографуйте, виокреміть її,  ПОДІЛІТЬСЯ цією красою – і ви одужаєте. Я впевнена у цьому.

– Де знаходиш цікаві місця для фото? Спеціально їх шукаєш?

– Вони – довкола нас. Їх не треба шукати. Їх варто лише помічати. Зупинятися. Піднімати голову у небо. Опускатися на коліна перед квітами. Не вважати себе вищим за дерева. Припинити,  нарешті,  робити селфі – це направду смішно, бачити лише себе. Відчуйте світ у собі й себе у світі. Зверніть увагу на людей довкола. Незнайомих людей. Я малою любила таку гру – у транспорті знаходила поглядом якусь людину і зачинала вигадувати її приватну історію. Як її звати, хто вона, де живе, ким працює, про що мріє, чого боїться, що їй сниться… За кордоном часто фотографую чужих людей, у нас із цим складніше – люди агресивно реагують. То можна замінити фотоапарат на такий собі “внутрішній фотоапарат”, уявний – головне – запам’ятати, зафіксувати, знайти прекрасне у кожній людині, у кожній речі.

– Чому така зацікавленість до побутових речей?  Чим для тебе красиві старі двері, рами, вікна, покинуті хати тощо? Яку інформацію вони несуть?

– Старі речі –  то артефакти життя проминущого. На них – сліди сотень рук, сотень життів. Старі речі мають душу. Приміром, облізла віконна рама на смітнику. Уявіть лише, скільки людей торкались її, дивились у цю шибку, виглядаючи свою долю! Те ж саме – старі двері. Це як портал у минуле! Моя особлива любов – це старі, пофарбовані паркани, з кількома шарами фарби обдертої, такі правдиві, такі справжні. Найбільшу ніжність до них відчуваєш, коли усвідомлюєш – всі вони – рама,  двері, паркан – це така собі інкарнація дерева, це по суті мертве дерево, яке і після життя служить людям, вірою і правдою служить. Чи пам’ятають вони, як були колись деревами?..

– Чи тримаєш домашніх тварин удома? Яких і чому саме їх?

– У мене живе кіт на ймення Кіт-Кіт, колишній безхатько, а тепер гоноровий семикілограмовий котище. І африканські равлики. Люблю їх, а вони люблять мене (сподіваюся). Ці тварини – мої вчителі. Кіт-Кіт вчить мене незалежності, вчить довіряти самій собі та світу довкола, показує приклад здорового егоїзму. Він мудрий, спокійний і сміливий, гроза сільських собак (так-так, ми влітку регулярно возимо його в село на вакації).

Равлики – то окрема історія! Ніколи не могла й припустити, що у моєму житті з’явиться щось подібне! Я взагалі-то завжди скептично й навіть бридливо ставилася до таких тваринок… Але життя – цікавезна штука, цікавезна саме своїми несподіванками. Донька побачила в Інеті, подруга розповіла на роботі, фендеса на Фейсбуці фоточки виставила – у неї теж такі живуть – я й зацікавилася. Почала читати про них – і здивуванню моєму не було меж!

Знаєте, це один із тих моментів у житті, коли ти усвідомлюєш – світ насправді – безкінечно прекрасний! Прекрасний своїм розмаїттям! І як же мало ми знаємо про нього! Не звертаємо уваги, не помічаємо, проходимо повз, циклимося лише на своїх проблемах… От чи знали ви, що равлики – гермафродити? Одночасно і хлопці, й дівчата! І коли розмножуються, то народжують ОДНОЧАСНО обоє партнерів. Досконала природа. А те, що равлики, коли щось їх не влаштовує, впадають у сплячку. Зазимно? Зажарко? Нема що їсти? Пити? – До побачення! Люлі-бай! – закупорюється у своїй хатинці та засинає хоч на місяць, хоч на два. От би й людям таке! Досконала природа! Їдять равлики практично все. Овочі-фрукти, хліб-крупи, огірочки люблять, салат, траву, кульбабки, листячко розмаїте. Категорично не можна їм солі, вареного яйця та макаронів. Не годуйте равликів об’їдками власного столу – смажене-перчене теж не додасть їм здоров’я. Життєво важливо додавати до їхнього раціону товчену шкаралупу сирого яйця – для формування панцира. Коли ж равлику бракує кальцію – він починає їсти сам себе чи своїх товаришів, бррр, тому не забувайте щоденно годувати їх шкаралупою. Африканські равлики ростуть швидко і живуть довго. У дорослому віці вони будуть завбільшки з чоловічу долоню! Живуть років 10-15. Звикають до людей, упізнають господаря за запахом. Страшенно люблять купатися! А як же це зачаровує – купання равлика під тоненьким струменем тепленької води! Очей не відведеш! Кажуть, що равлики корисні у косметології – покладіть його на обличчя, най поповзає півгодинки – кращого масажу годі й шукати! А їхній послід – прекрасне добриво для вазонів!

Вони щодня мене вчать не поспішати і зосереджуватися на собі. Кажуть, що все буде добре. Переконують, що спокій і гармонія – досяжні. Засвідчують, що всі біди й незручності – проминущі.

–  Якими видами рукоділля займаєшся і чому саме їх опанувала?

– Багато і різного! Валяння з вовни – намиста, сережки, брошки, сумки, прикрашаю одяг, роблю  прикраси зі шкіри й тканини, обгортки для паспортів і гаджетів, гаманці, капелюхи, берети, авторську ляльку і ляльку-мотанку, розписую скло, роблю намиста і сережки з пластику, а ще всілякі рами, підсвічники, інсталяції в старих рамах… А ще ліплю ілюстрації з пластиліну, і малюю, і роблю аплікації з тканини. Вже й не пригадаю, що ще.

Мені подобається робити красу руками.  Людина (я так думаю) має бути трохи Творцем. Бодай на такому побутовому рівні.

– Яка ти у побуті? Заглиблена поетеса, дбайлива господиня, у творчому безладі чи взагалі якась інша?

– Мені потрібен особистий простір. Люблю мати кілька годин на самоті – аби спокійно працювати – спочатку намагаюся зробити наймаруднішу роботу, а хобі залишаю на десерт.  Моя територія – кухня.  Готую залюбки. Це ж теж процес творення, ще й який!  Усвідомила недавно, що перша моя думка, коли прокидаюся – що буду готувати на вечерю. Це слабість? При чому, готую лише для когось. Для себе – не цікаво. Думаю, якби жила сама, то на самих канапках би і прожила.

– Що або хто тебе заспокоює і врівноважує, коли відчуваєш страх?

– Робота руками. Будь-яка. Навіть миття посуду.

Наталія ЛАЗУКА