Тернопільська поетеса збирає гриби, щоб їх роздавати

Тернопільській поетесі Ганні Осадко стає страшно, коли вона чує у лісі завивання бензопили. На те є свої причини. Пригадує, що давно-предавно вперше опинилася в лісі, ще в ранньому дитинстві.

– Люблю ліс ніжною любов’ю, мені там затишно, комфортно, так, ніби повертаюся додому. – розповідає вона. – Певно, я таки трохи друїдка насправді, бо відчуваю силу лісу, його мудрість, спокій і велич. Скільки себе пам’ятаю, люблю обіймати стовбури дерев, майже фізично відчуваю, як течуть соки попід корою, як невидиме, але міцне коріння напуває крону водою… Ліс – він живий, він як Бог, він щедрий і милосердний. Він – як і я – інтроверт, і нам добре разом. Ліс – моє місце сили, я там відновлююся душею і тілом. І тому мені страшенно болить, коли чую в лісі завивання бензопилок, а тоді секунда тиші – і бух!!! – дерево падає навзнак…

– Хто навчив розумітися на грибах?

– У дитинстві зі мною ходив на гриби дідусь Пилип. Він був моїм першим вчителем у цій справі. Не лише вчителем – добрим ангелом. Коли ми влітку жили в Литві, а ліси там – ого-го! – то він щодня брав мене на пошуки грибів. Як я потім дізналася, він йшов  до лісу ще затемна, шукав найгарніші грибочки – і ретельно маскував їх, а тоді вів уже на лови мене.

– А що там, Аню, у тих кущиках?

– Ооооооо!!!!! Скіііільки!

– А в отих, Аню?

– Ще більше!!!! Яка ж я знатна грибарка!

А ще він завжди купував мені у ліс сливовий сік, і печиво, і ми з ним не одну годину проводили у лісових мандрівках.

Ну, доки була ще школяркою, то їздила і  з батьками на гриби – на опеньки там, чи маслюки, більше в околицях Тернополя нічого кращого не росло. Та коли одружилася – а чоловікова родина з Бережанщини – то й почалося! Наша хата – чи не біля самого лісу, то майже 20 років щотижневих лісових мандрівок не минули даремно.

– Під час тихого полювання  потрібна інтуїція?

– Звісно, потрібна. Я коли гуляю лісом, виглядаючи гриби, і ніц не знаходжу, то навіть часом пробую уявити себе грибом, влізти, так би мовити, у його шкуру – «Ану, де би ти хотіла рости, Аню? Як тобі отой острівець моху?» – прожогом туди – є!

Та насправді у пошуках грибів для мене у стократ важливіший процес, ніж результат. Не жалкуючи, можу одразу після грибарки віддати все надбане, та й більшість сушених-маринованих грибочків теж роздаровую. Для мене пошуки грибів – це такий собі квест, гра в хованки, мене від цього пре.

Крім інтуїції, у збиранні грибів треба, звісно, «місця знати», і уважно придивлятися, і зауважувати особливості та характер кожного виду грибів.

– Збирати гриби – це не лише насолода, а й своєрідна небезпека. Коли ця небезпека найчастіше проявляється і як її уникнути?

– Наші ліси загалом безпечні, нічого такого не водиться, кажуть, кабани є, та я ще ні разу не бачила. Для мене найбільша небезпека – то загубитися, я страшенно гублюся, отак поверну голову – і вже не знаю, в який бік іти. От у чоловіка і дітей є якийсь вбудований компас у голові, а в моїх базових налаштуваннях – нема. Тому мені завжди потрібен супутник, який знає ліс, і мушу йти за ним хвостиком. У нас ліси величезні, на багато десятків кілометрів, то з моїм географічним кретинізмом є всі шанси вийти десь під польським кордоном.

– Чого тебе вчить ліс?

– Вчить, що все минає, але потім знову народжується. Що життя насправді вічне, навіть якщо зараз здається, що це не так. Ліс вчить, що для кожного є місце у цьому найкращому зі світів. Що віддавати і брати треба вдячно. Насолоджуватися дрібницями, помічати деталі, любити, врешті.

– Коли покидаєш ліс, що відчуваєш?

Бажання повернутися.

– І ще запитання, яке і стосується лісу, і не стосується. Кажуть, що чужа сім’я – темний ліс. Що насправді є «темнішим» і ховає більше таємниць – ліс чи чужа сім’я? Які саме таємниці там і там?

– Ліс – кращий за людей. Добріший і чесніший. У лісі менше страшно, ніж, скажімо, опівночі  на Київському вокзалі. У лісі все зрозуміло, як удома, в дитинстві. А люди мають звичку так усе заплутати, що потім годі дати раду.

– Ще є правило, що для того, щоб пізнати друга, треба піти з ним в гори. А до лісу?

– І до лісу – теж, і на сплав річкою – теж. Коли мало людей і багато природи довкола, то люди стають «прозорішими», краще видно їхні думки і почуття.

– У твоєму житті частіше трапляються щирі чи підлі люди?

– Щирі – частіше. Вчасне, коли ставишся до життя із вдячністю і осяюєш себе зсередини внутрішнім сонечком, то рідко яка «бека» причепиться.

– Що таке – життя?

– Якось Курт Воннегут запитав свого сина, у чому сенс життя. Марк, який свого часу встиг побувати у божевільні, а згодом написати книгу, закінчити Гарвардську медичну школу і стати педіатром, відповів своєму літньому батьку: “Ми тут для того, щоб допомогти один одному пройти через оцю штуку, чим би вона не була”.

Ми не знаємо, навіщо і для чого, скільки часу і за якими правилами, та може, ми тут – аби чогось навчитися? Як у школі, наприклад. Яких знань (почуттів!) – йому бракує для «повної картини» – того він і навчається. І ми всі тут для того, щоби допомогти одне одному.

Наталя ЛАЗУКА