На тернопільському вокзалі не всі, хто просять милостиню, справді хочуть їсти

Хтось мудрий сказав: «Не давайте грошей жебракам, але краще – вуличним музикантам. Тоді в місті стане менше тих, хто просить просто так, і більше тих, хто вам грає». Донедавна користувалася лише цим висловом і тепер знову буду. Проте у кожному правилі є виняток і той, що трапився зі мною розчарував мене, як то кажуть, «на ніц».

Сталося те на автовокзалі, біля каси. Я тільки вистояла чергу з 50 осіб, купила квиток до села і касирка простягнула мені разом з ним у віконечко здачу. Серед купюр червоніла десятка.

– Тьотя, дайте десять гривень! – заволав дитячий голос прямо під вухом.

Я аж здригнулася від несподіванки. Де вони взялися? Замурзане циганча років 8-ми майже обіймало мене за талію, дерлося до піднятої над головою руки зі здачею.

– Ну, дайте! – майже плакало. А за ним, запхавши в рота руку майже по лікоть, стояло таке ж замурзане 4-річне дитя і лупало на все те очима. Певно, братик чи сестричка – не розбереш.

– Господи, діти! Ви де взялися? – все ще дивувалася я. Бо до того моменту, як з’явилися гроші, було так тихо, ніхто не лементував.

– Тьотя, ми хочемо їсти!!! – хлопчина так демонстративно схопився за живіт, що аж сльози забриніли на очах. Тепер у мене. А мале далі жувало свою брудну руку і тільки перекочувалося з ноги на ногу, наче танцювало чи що.

– Ми вже два дні не їли хліба. Ми хочемо їсти…

– Ой, бідні, – вже майже плакала я. – Ходіть я вам куплю хліба. Ходіть!

Я розвернулася і пішла на вулицю. Циганчата побігли за мною. Старше швиденько перебирало ногами, а молодше так наївно, наче своя дитина, простягнуло мені ручку, щоб його вели.

– Дайте дві булочки з сиром, молоко і буханку хліба, – попросила я продавця.

Той все те положив на прилавок, подивився на циганчат якось недобре і лише похитав головою. Я віддала їжу дітям і вони десь зникли.

Зайшла в маршрутку, показала водію квиток і сіла біля вікна. Роздумувала, яку добру справу я зробила. П’ять хвилин очікування пройшли дуже швидко, водій зачинив двері і завів мотор.

І тут я побачила через вікно своїх циганчат. Вони вигризали сир з булочок і по черзі запивали молоком. Вкусили по два рази і… Після цього майже цілі булочки і пачка молока полетіли в смітник. Аж хлюпнуло. Туди відправилася і ціла буханка свіжого хліба!!!

Мене пересмикнуло. Я навіть сухий хліб не викидаю з дому. А тут, після того, як два дні не їв хліба, отак легко рукою жбурнути його в смітник?

А циганчата вже перебігли дорогу і знову простягали свої замурзані, липкі руки до пасажирів на автовокзалі.

«Тепер даватиму гроші лише вуличним музикантам», – подумала я.

Воксана ШВАРЦ