Від чого втрачають свідомість у Тернополі?

У Туреччині я була 4 роки тому, в місті Сіде. З того часу дала собі слово – туди ні ногою – такої спеки, коли почувалася прибитою до землі, ніби шкодлива комаха мухобійкою, я не відчувала ніколи. І все-таки, одне мене здивувало до краю – у тому місці я не побачила жодної собаки. Жоднісінької. Зате коти – якої особливої дворової породи – такі подовгасті короткошерсті й різнокольорові – таких не зустрічала теж… Неймовірно чисті і в кожного є бодай одна біла пляма – наче свідчення того, що ці коти – вміють бути чистими. Особливо їх було багато в місті Манавгат, тому порода тепер так і названа моїм чоловіком – коти-манаГавти. А ще була вражена – як би не був наповнений громадський транспорт в турецькому місті, які б не були втомлені люди – там просто відчуваєш тільки спеку. Це якщо немає кондиціонера в салоні, бо зазвичай є. І все. На тебе дивляться крупні карі очі, світяться білі зуби і білки очей. І багато білого одягу.

І ось рідне місто. Спека. Заходжу в автобус у час-пік, коли всі повертаються додому і перше, що хочу зробити – тут же вийти. В ніздрі вдаряє така ядерна суміш різних амбре, що навіть мій, з припеченою лікарем слизовою ніс, яким я майже тепер не відчуваю запахів, тут же в’яне. Але шляху назад немає – бо треба чимшвидше додому. Ще й якась середнього віку пані, обіпершись на високий поручень оголеною рукою, нависла над водієм і щось йому постійно говорить, тим самим наражаючи нас всіх на небезпеку аварії. Виходжу на три зупинки раніше, бо чую, що починає паморочитись в голові.

Поки йду, думаю: «Ну як же так?!  У тому таки Сіде люди традиційно вживають неймовірну кількість спецій. Куди там нашому часнику й цибулі. Страви такі гострі, що рідко який європеєць може куштувати все підряд. Така кількість гострої їжі – історично виправдана, менше множаться шкідливі бактерії. Але. На запаху людей це не позначається жодним чином. Принаймні, тих, що я зустрічала.

Прийшла додому і вже втретє за сьогодні прийняла душ. Люди, робіть щось – а то мені доведеться ходити на роботу пішки…

Валерія ДУМАНСЬКА