Тернополянин розповів про абсолютну гравітацію Галичини

У астрофізиці існує поняття невеликого за розміром космічного тіла, але із величезною щільністю, і, як наслідок, сила тяжіння у них величезна.

Галичина – територія із просто гігантською гравітацією. Внаслідок постійного тиску зусібіч, австрійського, польського, російського, вона ущільнювалась і набувала форми. Цей постійний тиск став своєрідною опалубкою, у котрому зацементувалась Галичина, армована гумором і ґонором.

З Галичини неможливо емігрувати повністю. Народжені тут, ми навіки припняті чимось таким ментальним, прибиті здоровенним шиферним цвяхом любові до цієї землі. Якби існував прилад, щоб показати переміщення галичан по планеті – то ми б побачили сотні тисяч пуповин, розтягнуті на всі сторони світу. Такий собі галицький шляк би його трафік тіл.

Шамани та індіанці вміють душами покидати тіла і блукати над світом. Галичани навчились зворотнього – вони тілами, покидаючи душу, мандрують у пошуках євро, злотих і доларів та кращого життя загалом. Але душа завжди на місці. Душа завжди тут.
Навіть із зеленими та інших кольорів картами, галичани за кордоном завжди як у довічному відрядженні. Наче мусульмани на Мекку, вони зажди моляться у напрямку Галичини, своїх містечок так сіл, котрих вони вже цілком імовірно не побачать. Струни їх ментальних пуповин ідеально натягнуті і налаштовані за метрономами Львова чи Тернополя. І на них, як виявилось, дуже легко зіграти якусь щемливу мелодію, від якої сльози починають текти як горох.

Мій недавній текст про картоплю цілком випадково натрапив на відкритий масовий гештальт усіх галичан. Він відкривається із народженням і ніяке Чікаґо чи Валенсія не здатні його залатвити. Він закриється тільки із смертю носія галицької душі. Дорослі чоловіки та жінки плакали, читаючи веселу оповідку про копання картоплі, котра виявилась дуже точним описом частини їх життя, котре вони безповоротно втратили. А жаль за ним супроводжуватиме їх усе свідоме життя. Як при множенні у стовпчик – Галичина завжди в умі. І коли якась тітка з Греції написала, що вона у себе там на балконі вирощує картоплю – то, зізнаюсь, після цього заплакав вже я. Усі Адріатики світу, Гомери і Ахіллеси просто безсилі перед силою, із котрою тримає своїх дітей Галичина.

Не маючи ні коштів ні, наразі, вмінь, щоб мати повноцінний піар свого краю у світі, ми виглядаємо трохи бідними родичами, котрі скромно труться попід стінами цивілізованого світу. Але ми діти дуже потужної квочки. Котра завжди накриває нас крилами під час грози і тут, направду, дуже затишно і тепло.

І пахне чимось рідним.

Володимир ГЕВКО