Тернополянин розповів, як архітектура будинків впливає на свідомість людини

Я дуже люблю сучасну архітектуру. І я не то шоб «капєц» як розбирався в ній, але вона мені дуже перспективна і обнадійлива.

Щиро вважаю, що екстер’єрне та інтер’єрне оточення дуже сильно впливає на світогляд і свідомість окремої людини і соціальної групи в цілому. Про це яскраво свідчать магічні метаморфози, котрі відбуваються з нашими заробітчанами та туристами за кордоном. Буквально за лічені тижні вони стають принципово по-іншому взаємодіяти із простором та оточенням. Велика заслуга в цьому – архітектурна.

Я можу зрозуміти архаїчно-естетичну тягу за пілястрами, вензелями і колонами. Але мені архітектура минулого безнадійно дискредитована.

Готичні храми пахнуть інквізицією, антисанітарією, чумою та іншими середньовічними бонусами. Синагоги – голокостом. Добротна англійська забудова – колоніальним тиском та цинічним мігруючим капіталом від покоління до покоління.

На інтуїтивному рівні біля здоровенних хмарочосів та сучасних музеїв ти виструнчуєшся і віриш в людство. Можливо, це нові храми для тих, хто зневірився.

Але наразі це споруди із світлою репутацією, в них відбувається цивілізація. Хай вона теж часто замішана на комерції та капіталізмі, але саме в сучасних хмарочосах були записані та контролюються права людини, ООН, НАТО, Юнеско, соціальні стандарти та інші речі, котрі не дають світові рухнути в чергову прірву.

Висотні будівлі із скла та металу – це споруди для молодих в білих сорочках із закоченими рукавами. Хай навіть частина з них виявиться відвертими мерзотниками, але інша частина – нормальні.

Це, бляха, надія.

А Нотр-Дам де Парі і Почаївська лавра – це, бляха, розпач. Це споруди-лузери, вони програли свою основну функцію.

Ми давно не живемо соціальними стандартами взаємодії минулих сторіч, але нам дуже подобаються залишки їх архітектурних стилів. Але вони більше нічого не дадуть людству, окрім естетики. Ні грама етики.

По тих благородних фортецях в їх сучасність часто несправедливо судили, відбирали останнє, ґвалтували покоївок, шмагали боржників та неслухняних жінок, рубали голови і випускали кишки. Воно там буде завжди.

Складно це все приймати просто як напахнючену білосніжну хустинку з фамільним вензелем.

Можливо ми справді звикли до дво-триповерхової забудови і нам тре стояти перед 100-поверховим хмарочосом, щоб відчути благоговійний трепет оточення.

І хочеться якнайбільше різного роду Ле Корбюзьє та Гауді, котрі б розривали звиклий простір і рухали людство вперед.

Від сучасних стін горох відбивається не так розпачливо.

Володимир ГЕВКО