Поетеса з Тернопільщини мріє про манікюр і довгі вії у похилому віці

Багато жінок, чим поважнішими і старшими стають, починають одягатися стримано, іноді сіро і буденно. Леся Любарська з Борщова після п’ятдесяти залишаєтеся яскравою в одязі і макіяжі. Чому? Що нею рухає? Поетеса розповіла сайту ПРО Те

– Мій вік – це моя душа. Вона хоче світла, краси, щирості і любові. Усе це не може бути буденним і сірим. Я навіть сміття не винесу з дому, не привівши себе в порядок вищого ґатунку (сміється). Мені хочеться усміхатись перехожим, щось гарне їм говорити. Те ж хочу отримувати і від них. Знаю з Біблії: що віддаси, те ж саме отримаєш.

Я ніколи не ганялася за модою. Впевнена, моя мода – це те, що мені пасує, хай навіть і відрізняється кардинально. Хто нам диктує моду? Такі ж, як і я, ви…

– Що вас дратує, не дає спокою?

– Є професіонали у своїй роботі, а є ті, які просто паплюжать красу одежі, привабливості. А пісня? Молодь забула, що є – красиві слова, наприклад: «Ой ви, очі волошкові», «Стан твій ніжний смерековий», «Веснянко моя чарівна» тощо. Дівчата підспівують: «Я не накрашена – страшна і накрашена»… Світ крокує не туди.

Додам. Дівчата, жінки таки мають стежити за своєю зовнішністю, та не перетворюватися у невпізнанність. Вийшовши заміж, народивши дітей – не втрачати своєї привабливості, щоб не стати нецікавою коханому. Бути і дружиною, і коханкою, і доброю господинею. Так триматись, щоб чоловіку навіть в голову не приходило, що у світі є ще хтось, хто може його любити більше, ніж дружина.

– Чому багато жінок з часом забувають про себе?

– Через домашні клопоти. Хвороби дітей чи невдалий шлюб гнуть додолу. Жінка відчуває себе недолюбленою, непотрібною і нецікавою. Опускаються руки. Ні в якому разі! Чуєте? Для діток маєте бути прикладом у зовнішності. Настрій покращить пересування меблів, покупка вазонів, дрібничка в одежі… Це якщо нема кому того настрою підняти. Так треба виглядати, щоби люди охали і ахали. Тіло, на жаль, не омолодиш, та корегувати треба: фізичні вправи, контрастний душ, здорова страва (я не маю жодних дієт), та головне – настрій.  Попри все тримайте усмішку, сприймайте світ – найбільший скарб, якого більше не буде, якщо марно промине хоч один день. Він просто не повернеться уже ніколи. Я ось думаю, що буду модною «старушкою», із зачіскою, манікюром, джинсами і довгими віями. Дай, Боже, дочекатись тої старості у здоров’ї  кожному з нас.

– Чи боїтеся старості?

– Старості не боюсь, та все ж таки задумуюсь над кожною зморшкою. Нині приходить на думку віршик з цього приводу. Стараюся його написати позитивним. Старість має свої переваги. Треба їх шукати. Головне – не старість. Головне – не бути забутою і нікому непотрібною.

– У соціальних мережах часто виставляєте фото невістки? Називаєте її своєю дитиною. Як вам вдається любити її, а не ревнувати?

– Невістка – невід’ємна частинка мого сина. У них є синочок, мій внук Лук’янчик, якого так люблю, що навіть не знаю, як це висловити. Вона – теж дитя своїх батьків. Не хочу, щоб її образили колись від мого сина. Але й не витримає мамине серце, коли почує образи від невістки у сторону своєї дитини. Мої два сини – радість і надія. Вони ніколи не палили, не вживають алкоголю. Головне – люблять один одного і помагають. Я ніколи не погладила по голові одного, не погладивши одразу другого – щоб не було ревнощів. Адже любов – це невичерпне джерело, тим більше мамина. Вважаю, саме від ревнощів брати чи сестри потім живуть у гніві і нелюбові. А це вже справа батьків.

Моя невістка Юля – за професією фармацевт, вона дуже дбає про синочка. Я один раз побачила те, чого мені досить і від чого я є спокійна: вона щоразу міняє йому «слюнявчики». Дрібничка, здається, та ні. Байдужа мама на таку дрібничку ніколи не зверне уваги. Тому я маю за що її цінувати. А чистьоха яка! Все на своїх місцях. Я уявляю себе на місці невістки. Їм треба помагати, а не повчати ще й зверхньо. Треба прийняти, що син тепер належить чиїсь жінці і вона – моя невістка. Лиш би вони були щасливі.

– Від кого більше залежать вдалі стосунки свекрухи і невістки?

– Від свекрухи. Ми – прожили життя, були невістками, десь боялись зробити щось не так і одразу чекали докорів, або ж, ще гірше, сварки свекрухи. Якщо невістка побачить, що її прийняли і люблять, не буде причини докоряти наодинці синові, не буде сварки. Добрі стосунки між сватами – запорука доброти між дітьми. Вважаю, якщо навіть невістка зробила щось не так і мені не сподобалось, я обов’язково обнімаю її за плечі, кажу – дитинко і далі… Не прямим текстом, а дуже здалеку, щоб не поранити гідність. І обов’язково не перестаю її хвалити навіть з незначної причини. Мені приємно бачити, як її лице світиться від цього. Вона виростає в лиці мого сина, коли він поруч. Але й делікатно вимагаю поваги і від неї. Адже добрі слова – безцінні і водночас безкоштовні.

– Який ваш секрет миру і спокою в сім’ї?

– Та ніякого секрету. Просто треба вміти навіть і сваритись. Це теж своєрідне виховання. Мене вчило життя. Це приходить з часом, якщо тебе не вчили раніше. Нині багато поміняла б у стосунках з чоловіком. Він уже помер. Ми обоє були лідерами за характером. На цьому ґрунті і сварились. Тепер розумію, що мала поступитися хоча б через те, що він – чоловік, голова сім’ї. Це принижувало чоловічу гідність. Нічого вже не повернеш, та хоча б передати дітям приклад. Головне – зрозуміти, хоч і з запізненням. Чоловік і дружина – дві різні людини, їх виховували інші родини, з різними смаками, вподобаннями, цінностями. А жінка часто хоче, щоб все було одразу на її. А чому не чоловіка? Можна добитись всього – лише через любов. Треба цінувати найменшу добру справу чоловіка, навіть, якщо результату не досяг. Все одно дякувати і цінувати, щоб вдруге була охота робити ще краще. Коли хоч раз принизиш чоловіка в його праці – все, пиши пропало. Та це довга розмова. Знаю, весь затишок в домі – від жінки. Її терпіння і ласки.

– Як сприймаєте критику від рідних? Вас критикують? У чому?

– Дуже навіть позитивно. Лише є одне але.  Це але саме тоді, коли критика щира і, відчуваю, правильна. Я в критиці росту. Маю на увазі творчість. Чи критикують? Звичайно. Кажуть, що багато беру на себе того, чого не треба. Критикують, що вимагаю тої справедливості, якою навіть і не пахне від людини. У мене це відчуття дуже загострене. Та я і не страждаю від цього. Покидька називаю – покидьком, а талановиту людину – талантом. І вважаю, так має бути. Ми дуже вміємо хвалити, навіть порожнє місце (вибачте), та спробуйте назвати того, хто вчинив підлість? Не назвуть. А чому? Ну чому? Ту ж підлість робити можна, виходить, а викрити її – не можна. Упевнена, якщо б ми назвали лиш один раз ту людину поіменно – вона більше ніколи не зробила би зла. Бо найбільше людина боїться бути покинутою людьми, суспільством. Це безкоштовні ліки – правда.

– А ви критикуєте? Кого і чому?

– Теж критикую. Щоб людина зрозуміла, де помилка, справила. Та людські амбіції – це якась хвороба. Я одного разу просто підказала, щоб один місцевий поет переставив слова, бо ріже слух наголос. Делікатно підказала. І зрозуміла – марно. Він залишив, як було, хай гірше, лиш би не так, як йому підказують. Не висміювала ж, просто підказала. Я в такому разі лише дякую людині за підказку.

– Самі адекватно сприймаєте критику у творчості?

– Чекаю, щоб хтось із «жорстких» мене редагував. Ось і зараз моя книжечка є у відомого поета Тернопільщини. А він такий безжальний, що сам питав, чи я не боюсь йому давати рукопис. Відповіла, що навпаки, буде менше помилок і запам’ятаю надовго свої помилки. Він лише усміхнувся. Чекаю вердикту. І ні трохи не хвилююсь.

– Скільки книжок видали? Скільки пісень є на ваші слова?

– Видала 16 книжок, в тому числі 8 дитячих, нарис про життя Романа Шухевича і пісенник на 430 сторінках – мелодії всього мого життя. Там праця із 40 композиторами. Є і мої мелодії. Пісень близько 120-ти, а виконують близько 80-ти. Вважаю, це багато. Є і такі, що відмічені на всеукраїнських фестивалях. Пісня «Кущ молодої калини» зайняла кілька років тому 3 місце на центральному радіо у передачі «Хіт-забава». Уявляєте, без блату, грошей, просто прислала і все. Музика Зеновії Присухіної, а виконував Сергій Дерій з Борщова.

– Яка пісня найвідоміша?

–  Нині стала відомою пісня на мої слова, присвячена воїнам Майдану «Плаче свічка» у виконанні Юрія Футуйми. Його ж музика. Коли вона звучить, люди встають і плачуть, плачуть…

– Чого вам не вистачає у житті?

– Часу. Він так швидко летить. Спішу щось зробити. Боюсь не встигнути, бо багато пропустила. Писати почала в зрілому віці, хоч є віршики ще з 10-ти річного віку. Хочеться багато здоров’я. Дати дітям впевненості на довгі роки. Я була задоволена життям навіть тоді, коли було дуже скрутно. Дякувала Богу за хліб і воду, лиш би не позбавив мене своєї ласки жити і бути потрібною людям. Бачу, що таки випросила.

– Чи є щось у житті таке, що б ви хотіли забути?

–  Похорон свого чоловіка, щоб не ятрили душу. З іншого боку – як можна? Пам’ять це те, що нас часто тримає на цьому світі. Забути, як мене кривдили незаслужено. Не забувається. Знову ж – ця пам’ять…  Не забуваю, але прощаю.

– Легко прощаєте людям?

–  Тепер легко. Раніше – не могла. До цього треба йти через Біблію, через усвідомлення того, що люди, які тебе кривдили – дуже ображені у цьому світі, їм чогось не вистачає, вони себе відчувають нещасними. Тому таких людей почала жаліти, прошу в Бога для них слави, здоров’я і щастя. Це страшне відчуття – заздрість. Бо людина, яка відчуває себе самодостатньою, талановитою – не заздрить, не шкодить.

 – Ваш найприємніший спогад.

– Їх багато. Приємно, коли ти отримуєш нагороду на основній сцені країни, коли себе чуєш по радіо, бачиш на телебаченні. Не повірите, як мені було приємно виступати зі сцени в Києві на Майдані у 2014-му… Здавалось, весь світ під тобою. А ти говориш всьому світу. Приємно, коли тобі телефонують композитори і питають, чи можна взяти той чи інший текст для написання музики, коли тобі присилають ноти. Це – про творчість. Але як приємно, коли тобі телефонують дітки і кажуть: «У нас все добре, мамо». Так легко на душі і, здається, все переживеш, лиш би вони були щасливими. Тоді все ладиться, усе радісне довкола.

– Де почуваєтеся найкомфортніше?

– У своїй кімнатці. Закутуюся в ковдру, поруч – папір і ручка, а ще газети. Люблю дивитися передачі, які вчать чогось мудрого, інших поглядів тощо. Мені комфортно біля своїх діток, коли до них приїжджаю і маю можливість їм готувати їжу, поговорити віч-на-віч.

– Що вам у житті наймиліше? Або хто?

– Наймиліший той, кого любиш. Люблю я своїх дітей, любимого чоловіка, маму. І кого більше – не можу сказати. Усі ці любові однаково сильні і однаково – різні. Я – щаслива мама, щаслива жінка, щаслива, що ще можу чути таке рідне і найщиріше слово «доню».

Наталя ЛАЗУКА