Ліля Мусіхіна: «Код ДНК – не рабське тавро»

Є ще один вид насилля, про який мовчать. На жаль, дуже багато дорослих вважають, що апріорі знають, що краще для дітей. “Я прожив життя”, “хто ти така, щоб вирішувати”, ” я тебе годую”… Так, ніби дитина просилася на світ, а при народженні клялась вам у вірності та покорі. Код ДНК – не рабське тавро…

Коли батьки переконані, що треба жити “як всі”, думати “як всі”, працювати не напружуючись “як всі” і тільки за адекватну грошову винагороду. Вони часто вважають, що твоє життєве призначення чітко визначено твоєю статтю, а для дружини, матері і просто жінки нема нічого важливішого, ніж варити добрий борщ.

Чомусь саме дівчатам, мені здається, більше знайомий цей вид насилля – їх душать опікою, любов’ю і не дають права на самовизначення.

В який вуз поступати. За кого виходити заміж. Як жити і як працювати… Все доводиться вирішувати не завдяки пораді і підтримці, а всупереч, струшуючи з рук кайдани “любові” та “опіки”… І дуже багато дівчат, мріючи вийти з-під батьківської тиранії, відчути запах свободи, готові на все – хоч вискочити заміж за першого-ліпшого, хоч утекти на край світу, хоч стрибнути з мосту…

Ніхто, окрім самої людини, не може знати, що саме їй потрібно. Чого вона хоче і як саме досягне щастя. Для когось шлях до щастя іншої людини видаватиметься абсурдним, неправильним. Але це його шлях, чорт забирай! Можете порадити, але не треба тягти на шворці того, хто вам небайдужий, в інший бік! Риба любить воду, а метелик – небо. Коли ви посадите їх на стілець перед письмовим столом, де вам зручно і затишно, вони обоє загинуть.

Я хочу сказати, що любов – це довіра. Любов – це щастя відчувати поруч близьку людину і радіти, що вона з тобою. Але ніхто не має права ні на кого. Навіть якщо ви когось там народили чи утримуєте. Все, що ви робите, робите для себе…

Не робіть із дорогих людей рабів. Будь ласка.

Ліля МУСІХІНА, письменниця, волонтер