«Уявляв, що несу мішок картоплі, а на спині побратим»: шеф-кухар, який став військовим

До великої війни Андрій Іванів творив кулінарні шедеври у п’ятизірковому «Bank Hotel» в центрі Львова. Сьогодні його «робоче місце» — розбиті посадки, а замість кухарського кітеля — бронежилет із патчем «Серце під охороною відьми». Він тричі штурмував військкомат, поки його нарешті не взяли до війська, де професійний шеф став бойовим медиком.

Андрій виніс на своїх плечах понад 50 поранених, переконуючи себе, що несе важкий мішок бульби додому — так було легше не здаватися.

Про «весілля на пельменях», деруни як символ дому в бліндажі і про те, чому на фронті не буває атеїстів — у нашій розмові.

Дорога на фронт і «загублені» документи

— У травні буде четвертий рік, як на фронті, — розповідає Андрій. —  З 22-го року, день у день. Я родом з Городка Львівської області. Колись він називався Городок Ягеллонський, коли був під Польщею, під Австро-Угорщиною.

— Ви пішли добровольцем?

— Тричі приходив до військкомату. Два рази документи губилися. Пройшов ВЛК, кажуть: «Ми вам передзвонимо». Не дзвонять. Приходжу знову, кажуть: «Ваших документів немає». Я знову пройшов ВЛК, мене записали в групи, мав виїжджати. Передзвонили: «Верніться, є питання». Я вернувся, а вони мені віддають документи — мовляв, група сформована, мене помилково запхали. Я кажу: «Та я хочу йти служити!». Тільки коли почув, що нова бригада формується, поїхав до Львова, взяв лист-відношення, і тоді вже прийняли.

Про перехід від каструль до аптечки

— На вашому патчі написано: «Це серце під охороною відьми». Що це означає?

— Дівчина подарувала. Це мій талісман, нагадування, що є хтось, хто за мене молиться. А поруч патчі — солдат, повар, медик…

— Ви і солдат, і медик, і кухар одночасно?

-До війни я був кухарем у «Банк Готелі» у Львові. А на фронті перекваліфікувався на медика. Воно як… на війні ти просто робиш те, що треба. Медицина — це теж рецепт, тільки ціна помилки інша. Треба чітко знати: яке дозування, як накласти турнікет. Зараз я вже на автоматі можу із заплющеними очима знайти все в рюкзаку. А наплічник нелегкий — кілограмів 15. Після кулеметника медик тягне найбільше: і зброю, і БК, і медицину.

— Вдається готувати хлопцям щось «ресторанне»?

— Як є можливість, стараюся зробити щось домашнє. Хлопці кажуть, що в мене навіть тушонка з картоплею як у ресторані. Професійна звичка: хочеться, щоб воно і виглядало гарно. Найбільше просять деруни. Це для них, як привіт з дому. А справжній борщ на багатті — це взагалі свято. Буває, однією рукою бинтуєш, а другою дивишся, щоб каша не згоріла. Жартую, звісно. Коли є поранені — все інше відходить на задній план.

— Андрію, кажете, у вас хворий хребет, і ви 50 людей винесли на власному хребті. Як?

— Я уявляв, що несу мішок бульби додому. Тоді легше. Та… Знаєте, як кажуть: якщо ти думаєш, що ти несеш щось собі додому, воно якось легше нести.

— Вам деколи почуття гумору допомагало?

— Дуже! А як? Інакше ніяк. Хлопців треба теж якось підбадьорювати. Отам відірвало кінцівку — ну, треба йому якось щось розказати. Люди дуже переживають: що вони, чи вони будуть жити, чи не будуть жити, як, що до чого… Тому гумор… Хоча він може деколи і здається чорним, але помагає.

— А що ви кажете людині, якій відірвало кінцівку?

— Що буде ще на весіллі гуляти. Або в своїх побратимів, якщо він одружений, або на власному весіллі. Треба людині зразу дати якусь надію. Тоді легше.

Про передчуття

— Було таке, що ви відчували — зараз щось станеться?

— Ми стояли в одному селі, і я просто відчув: треба вийти з хати. От не знаю, як пояснити. Вийшов, і буквально через хвилину туди прилетіло. Мене відкинуло хвилею, прикидало землею, але живий. А якби лишився в кімнаті — все. Там немає атеїстів. Коли чуєш цей свист… навіть ті, хто казав, що не вірить, шепочуть: «Господи, пронеси».

— Що відчуває медик у розпал бою?

— На Бахмутському напрямку нас було троє, і побратима зачепило дуже сильно — уламки в ногу і в бік. Коли бачиш кров людини, з якою годину тому пив каву, — воно спочатку ступорить. Але на секунду. Потім включається «робот». Я його тягнув на собі метрів триста. Не знаю, звідки сили взялися. А коли передав еваку, сів на землю — і руки почали трястися. Не міг сигарету підпалити. Він вижив. Недавно дзвонив: «Кухар, коли вже твій борщ їсти будемо?». Оце найбільша нагорода.

Про повернення в «тишу» і весілля на пельменях

— Ви згадували про весілля і манікюр, який вам зробили…

— Та то ще як перше весілля було (сміється). А друге було, то дуже просто. Пішли розписалися — і все. Пляшка горілки і дві порції пельменів — і хватить. Було весело.

— Важко повертатися додому у відпустку?

— Тяжко. Ти як у паралельному світі. Люди обговорюють нові телефони, а в тебе в голові гул від виходів. Якось у Городку машина налетіла на люк — я ледь на землю не впав. Люди дивляться, як на дикого. Спочатку дратувало, а потім зрозумів: ми ж для того там і стоїмо, щоб тут люди спокійно каву пили. Хоча дружина плаче, каже: «Може, вже досить?». Але я дивлюся їй в очі: «Ксюшо, якщо я не поїду, то хто?». Вона – мій тил.

— Що зробите в день Перемоги?

— Вимкну телефон. Поїду до лісу, де тихо. Буду слухати пташок, щоб ніякого заліза поруч. А потім зберу хлопців, хто вижив… Пом’янемо тих, кого немає. І, напевно, знову буду готувати. Тільки вже не в бліндажі, а на великій кухні, для друзів.

Спілкувалася Наталія ЛАЗУКА