Українки популяризують вишивку і стародавню техніку декорування тканини на Кіпрі

В аеропорту Ларнаки гідеса,  амбасадорка української культури на Кіпрі, майстриня, учасниця  міжнародної мистецької  ініціативи «Знаки ідентичності» Льоля Філімонова передала свій вибійчаний рушник до Національного музею декоративного мистецтва України. Збір рушників у Києві триватиме  до кінця року.

Річний проєкт  розпочався  на День Незалежності України, коли в онлайн-режимі одночасно творили 27 майстрів і майстринь з 20 країн світу. З нового року ці витвори мистецтва, зібрані в столиці, вирушать мандрувати світом, щоб представити Україну частиною культурної спільноти людства з глибокою, давньою і красивою історією. Льолин рушник передасть до музею молода сім’я  киян.Його взяли у свої руки юні пластуни Єва і Остап Цвітненки.

Мисткиня в багатьох містах Кіпру проводить майстер-класи з вишивання, ліпки з глини, виготовлення ляльки-мотанки, писанкарства і вибійки, популяризуючи це ручне мистецтво серед українців, місцевого населення, туристів з усього світу. Матеріали для своїх майстер-класів замовляє тільки в Україні, бо переконана, що вони найкращої якості.

Льоля захоплено каже, що дотик до цих давньоукраїнських ремесел дозволяє відчути зв’язок із українським мистецьким ексклюзивом, нашою культурною спадщиною та цінувати її ще більше.

«Вибійка –  медитативна народна творчість, що вимагає зосередженості, ритуальності, відома на наших теренах з 11 століття, розквітла в середньовіччі, була популярною серед козацької еліти і тепер набирає нового сенсу, – з пієтетом каже Льоля. – В ній збереглося від наших пращурів їхнє бачення краси і глибини символів рослинного, тваринного світів, геометричних конструкцій, в яких відбиті родинні знаки, таємниці світобудови. Це своєрідний національний код, який нам передали у спадок, а ми захищаємо це надбання, вносячи його у сьогодення. Мене вибійки і писанкарства навчила заслужена майстриня народної творчості України – Оксана Білоус, наголосивши, що ми не відтворюємо музейні експонати, а продовжуємо життя наших традицій і передаємо тим, хто йде за нами.

– Як ви примкнули до цього живописного, промовистого культурного проєкту?

– Буквально в останні дні перед початком акції я натрапила на інформацію і відразу зв’язалася  безпосередньо з ініціаторкою – мисткинею, дизайнеркою Каріною Гаєвою. До речі,  Каріниною двоюрідною прабабцею є Марія Примаченко, відома українська народна художниця XX століття.

Я пояснила Каріні, що популяризую стародавню техніку декорування тканини на Кіпрі. Вона дуже тепло сприйняла моє бажання приєднатися до українства з цією благородною місією і наголосила, що  кожен учасник вкладає у проєкт не лише свій час і професійні навички, а й віру, розповідаючи свою унікальну особисту історію.

А ще Каріна сказала, що створені одночасно  в різних країнах рушники стають  духовними  нитками, що єднають націю. Ми обговорили мої символи і  відразу мені  передали з Києва випуклі вирізьблені  візерунки, ексклюзивні орнаменти і льняне полотно.У момент творення рушника українська і кіпрська спільноти зібралися у приміщенні Музею Медицини, яке нам надали кіпрські друзі, щоб послухати про наше ремесло, долучитися до майстер-класу з вибійки і отримати від мене цікаву лекцію про Василя Григоровича-Барського і просто бути присутніми при такій цікавій  події, що має об»єднавчу місію. Я разом з майстринями зі всього світу перед екраном робила свою вибійку і відчувала близькість однодумців і родини, адже моя сестричка, викладачка англійської мови, Наталія Законова в цей час творила в Україні чудову вибійку – журавля, що повертає додому і родове дерево.

Я тут маю її листівочку, яка мене зігріває пам’яттю про той день. Враження від нього незабутні, бо цей   символічний акт єднання через відродження давньої української техніки вибійки став посланням світові про співпрацю та красу.

Одночасне дійство дозволило нам на відстані говорити однією мовою про величезну любов до України, шану до її історії і культури, додало впевненості, що вибійка  стає впізнаваним  українським  кодом у світі. Про те, що це важливо для держави, засвідчила підтримка ініціативи, яка стала  спільним проєктом Міністерства молоді та спорту України, Управління української національної та громадянської ідентичності, Всеукраїнського молодіжного центру, Національного музею декоративного мистецтва України та Музею української діаспори. Так з’явилася  колекція рушників XXI століття у техніці вибійки.

– На рушникові знайомий символ  «Мандрівного Братства Василя Григоровича-Барського», яке ви заснували на Кіпрі.Розкажіть про свої символи ідентичності.

– Власне, мої вибиті символи і підпорядковані цьому славному українцеві, успішному студенту Києво-Могилянської академії. Василь народився 1701 року, починаючи з 1723 р. мандрував 24 роки. Був філософом, перекладачем, істориком, художником, письменником. Відвідав Пешт, Відень, Барі, Рим, Венецію, Корфу, гору Афон, Палестину. Побував у Єрусалимі, на Синайській горі. У Сирії, в Дамаску став монахом. Триста  років тому мандрівник чотири рази був на  Кіпрі, навчав кіпрських дітей грецької мови, яку досконало вивчив у Греції, і, найважливіше, у своїй подорожній книжці «Мандри Василя Григоровича-Барського по святих місцях сходу з 1723 по 1747 рік» він залишив для кіпріотів вагомі відомості з історії та культури 18 ст. і безцінні малюнки їхніх святинь.

Нотатки книжки проілюстровані 148-ма власними малюнками та схемами. Згодом за тими картинками у Києво-Могилянській академії викладали образотворче мистецтво. Є меморандум, підписаний у лютому 2022 року між Кіпрським інститутом та Національною бібліотекою України імені І. Вернадського про співпрацю щодо оригіналів малюнків. Така співпраця доносить правду світові про визначних українців. Вивчати особистість Василя мене спонукало і те, що я також закінчила Києво-Могилянку, припущення, що його міг знати наш однокашник  мандрівний філософ  Григорій Сковорода.

Сотні екскурсій ми пройшли тим  шляхом, який здолав  наш знаменитий земляк. Щоразу я віддаю йому шану і обіцяю робити усе, що в моїх силах, щоб повернути великого Василя Григоровича-Барського українській історії. Я навіть думала: а що, як він мій пращур, адже стільки близького у світогляді і світосприйнятті маю з цією людиною? Ще ми дома жартуємо, що в помешканні зі мною  живуть два Василі — мій чоловік і Григорович-Барський.

Це залишило символічний відбиток на моїй вибійці. Штамп  – фігура Василя Григоровича-Барського, який я вибила на рушникові, як місток між минулим і сучасним, він з нами тут і ми ведемо діалог про його присутність у нашому житті. Я переконана, що вибійка має не тільки історію, а й душу. Вона несе сенс і залишає слід: на тканині, в культурі, в людині. Поруч  з малюнком пішоходця є карта мандрів, де зчитуються Чорне і Середземне моря, а також Кіпр і Крим.

Тут символічно наші шляхи з Василем перетинаються: він іде з Кіпру, а я з Києва із нашої з ним спільної Альма-Матер. Він туди повертається своїми малюнками, за якими викладатимуть тут малювання і я повернуся на рідний Поділ, виконавши свою місію у світі.Поруч зі мною мій чоловік Василь, як перевтілення характеру, пластики, рис улюбленого і досліджуваного мною героя.

А ще я оживила тут свій екскурсійний проєкт, «Прогулянка з Льолею»-«Walks with lyolya», який був актуальним у Києві до лютого 2022 року, а тепер він ожив на Кіпрі, де я є українськомовною гідесою і знайомлю українців з усього світу з Кіпром.

Серед прикрас рушника – візерунки-символи, дорогі тепер для мене з обох країн: каштани, яких мені тут дуже бракує, лимони, з яких ми з чоловіком робимо “фамільні” вироби – FiLemon Jam і FiLimonchelo, хвилі Дніпра і Середземного моря, рожеві фламінго, на яких я приїхала подивитися 23 лютого три з половиною роки тому.

Є на рушникові особливий символ – Якір-серце подарований Одесою місту-побратиму Ларнаці, де я зібрала перший мітинг 25.02.22 і де  відбуваються всі українські акції. Це місце боротьби, яку я вірю, що виграю, як і наша Ненька, зборовши агресора-нападника.

Дякую Каріні Гаєвій за такий потрібний проєкт і за те, що я мала змогу створити свої вибійчані українсько-кіпрські знаки ідентичності — рідні моєму серцю. Я переконана, що українська вибійка – це наше незламне коріння, і наша мета – зберегти його для майбутніх поколінь, передати, як скарб, і таким чином захистити цю нематеріальну українську спадщину. Чекатиму свого рушника в Ларнаці, може, навіть, він прилетить в цей аеропорт, щоб у колекції знаків ідентичності розповісти і про мою закодовану в ньому історію і спільну сторінку українсько-кіпрської культури».

Людмила ОСТРОВСЬКА, Ларнака. Кіпр.