Світлана Дзюма-Чан з Тернопільщини розповіла про свій побут у китайському селі

Після публікації «Жінку з Тернопільщини сфотографував відомий китайський фотограф, який знімав Джекі Чана», Світлана Дзюма-Чан почала змінювати свій стиль і ще раз зазирнула собі в душу. Вона живе у Китаї в місті Вейфан, провінція Шандун. Там вийшла заміж і народила дітей.

«Я перечитала наше з вами інтерв’ю і мені стало ще важче, тому що подивилася на себе зі сторони, – ділиться Світлана. – Упевнилася, як людей змінює якась трагедія. Наскільки ми стали старшими. Навіть за оці чотири роки повномасштабної війни я, мабуть, постаріла на 15 років. Дивлюся на старі фото і теперішні – це дві різні людини.

Моя подруга Таня постійно каже: «Ти така красива». А я не сприймаю себе красивою. Може це ще йде зі школи, коли мене принижували і обзивали різними словами. От передивилася старі фото. Там я собі подобаюся. І так мені хочеться повернутися назад у ті часи.

А ще після нашої з вами розмови я зрозуміла, що також можу бути й іншою. Що потрібно жити не лише для когось. Наприклад, увесь свій час я присвячую дітям. А слід зайнятися і собою. Коли у вересні повернулася до Китаю, то знову зайнялася йогою, яку закинула з початком повномасштабної війни. Мені важко, але зміни є. Почала робити масажі обличчя. Я не ношу прикрас. Та спробувала змінити стиль одягу. Навіть одягла коралі, сережки. Бо не міняла сережки приблизно 10 років. Постійно ношу спортивний одяг, бо так простіше. Адже постійно з дітьми – нікуди не виходжу. У мене тут немає друзів. Та уже трошки змінила гардероб. Помітила, що коли іду вулицею красивіше одягнута і трішки підмальована, то це навіть вселяє мені якусь силу. Покращилася постава, змінюється настрій. Ми звикли віддавати свою любов усім навколо, забуваючи про себе. Я недавно подумала: а якщо мене не стане? От, не стане мене… Чи хтось, окрім рідних, довго пам’ятатиме про мене? Навіть у Фейсбуці. Та ніхто. Тому потрібно більше дбати про себе».

Головне, щоб було що поїсти і де виспатися

Коли ми вдруге спілкувалися із Світланою, вона розповіла про побут у китайському селі.  Із чоловіком і дітьми під час вихідних вона їздять до чоловікових батьків. Село 大安村 (Da an cun) засноване у 1500 році.

«Це село недалеко від нас, – каже Світлана. – Їхати стільки ж, як із Кременця до Тернополя. Відстань до 70 кілометрів. Мені подобається їздити. Там спокійно. Чисте повітря. Бо у місті усе сіре – навіть небо. Мої діти колись питали мене: «Мамо, а чому усі малюють небо блакитним. Воно ж сіре». А у селі ввечері навіть зорі видно».

Недавно це село хотіли повністю знести.

«Тут багато землі, – каже Світлана. – Планували будувати багатоквартирні будинки і супермаркети. Спочатку свекри давали згоду. А потім мій чоловік приїхав і відмовив. Сказав: «А як ви будете добиратися до свого поля? Де гарантія, що у вас не відберуть землю? Згадайте приказку про те, що китайці ніколи не обманюють китайців і зробіть навпаки. Тому люди у селі не дали згоду, щоб його зносили. Я дуже тішуся, що воно залишилося. Можна хоча б вирватися з великого міста».

Будинки в китайському селі максимально подібні. Усі вкриті червоною черепицею.

«Червоний колір в китайські культурі символізує удачу, щастя, процвітання, – Тому вважають, що червона черепиця має приносити дому позитивну енергію. До того ж червона черепиця добре витримує холод, спеку і гарно поєднується з архітектурою і природою навколо. Це додає естетичного вигляду китайським селам.

Але тут не надають великого значення чистоті чи порядку. Люди невибагливі. Для китайців головне, щоб було що поїсти і де виспатися. Коли я вперше приїхала до китайського села, мені було трохи незвично. Тут ніде немає фіранок чи штор. У всьому іншому побут не відрізняється від нашого. Просто у будинках українців чистіше.

У побуті роблю все. Мені цікаво. Якось під час жнив приїхала моя мама. Свекри якраз збирали просо. Мама хотіла допомогти, але вони швидко поховали серпи. У них не прийнято, щоб родичі, які приїжджають, допомагали. У нас же – навпаки.

Я люблю щось робити руками. У праці не втомлююся. Коли у місті сиджу вдома сама, то багато різних думок в голові. А як щось роблю, ці думки розвіюються.

Батьки чоловіка мають величезний черешневий сад. Вдосвіта встаємо – підливаємо черешні, підв’язуємо чи обрізаємо листя, збираємо урожай. Пізніше збираємо просо, кукурудзу, арахіс, цибую порей, перець, пекінську капусту.

У Китайському селі немає корів, які дають молоко. Бачила дві корови в сусідів, але не розумію, чому вони не дають молока. Чоловікові батьки тримають курей, котів, багато кіз і баранчиків. Вони дуже люблять козяче м’ясо. У Китаї м’ясо кози досить дороге.

Не бачу різниці між українським і китайським селом. Що тут, що у нас – люди дуже працьовиті. Зранку до ночі – в полях. У китайському селі люди добрі. Завжди чимсь пригостять. Тільки зайдеш до когось, а вже дадуть тобі чаю, арахісу, насиплять зернят».

Найсмачніше – вареники з пекінською капустою і м’ясом

Світлана Дзюма-Чан залюбки готує китайські страви.

«Найпростіше – вареники, – каже. – Можу поділитися рецептом. Китайці дуже дрібно шаткують пекінську капусту. Солять. Витискають сік. Додають до капусти фарш, солять, перчать, трошки соєвого соусу і приправи за смаком. Це така начинка. Є дуже багато начинок – від кабачків з яйцем до помідорів з креветками. Та найбільше мені смакують вареники з пекінською капустою і м’ясом.

Пригощала родину чоловіка українськими стравами. Але їм не все заходить. Вони їдять їжу з ножа. На наступний день не залишають нічого. Борщ вподобала тільки сестра чоловіка. Вона сказала: «Боже, як смачно». Чоловікові теж сподобався. Син і дочка взагалі постійно їли б тільки борщ. А от свекруха не дуже зрозуміла. Вона – старше покоління, а вони не змішують продукти. Навіть салат олів’є. Вони не розуміють, як можна їсти все вкупі. Якщо до салату входить сім продуктів, то це вже буде сім страв на китайському столі. Вони не змішують усе разом. Якщо картопля, значить, тільки картопля. Якщо морква, то суто морква. Якщо буряк, то буряк. Але їм дуже сподобалися наші деруни.  Та китайська картопля відрізняється від нашої. Вона трішки солодкувата».

Люди у китайському селі спочатку боялися білявої жінки з Тернопільщини

Молодих в китайському селі майже немає. Виїжджають до міст. А ті, що залишаються в селі, каже Світлана, прості і відкриті.

«Напочатку мене боялися, бо в селі ніколи не бачили іноземки, – сміється. – Коли приїхала вперше, то дивилися на мене, як на якусь дивину. З роками вже усі мене знають. Тут є традиція вітатися з усіма не по імені, а по ієрархії. Я не можу звернутися до чоловікової сестри, називаючи її ім’я. Свекруха сказала, що я повинна називати її старшою сестрою. Так само і на вулиці. Чоловік має дуже багато родичів. Але я іноземка і до мене ставляться нормально і з розумінням. Вітаюся до них англійською. Вони дуже привітні.

Ніколи не чула, щоб у китайському селі когось обікрали злодії. Поля – відкриті. Хоч іди і бери, що хочеш. Але не знаю випадків, щоб когось обікрали. Можливо, усі з розумінням ставляться до чиєїсь праці».

Днями Світлана на городі збирала урожай зимової дині. Прочитала про неї історію.

«Коли зимова диня дозрівала, улітку її ставили в ліжка до дітей, – продовжує жінка. – Бо вона дуже холодна і дітям не жарко спати.

Також ми вже зібрали урожай редьки. Китайці рекомендують обов’язково взимку їсти редьку і пити чай. А влітку радять їсти імбир або пити чай з імбиру. Тоді не хворітимеш. Вони розділяють їжу за сезонами. Восени їдять багато страв з гарбуза – і супи, і каші. Влітку – кабачки, огірки, зелень. Якось взимку я пила чай з м’ятою, то на мене сварилися, що не можна його пити, бо це літній чай. Також китайці не п’ють холодну воду. Вважають, що від холодної води болітиме живіт. Батькові мого друга уже понад 90 років. Мій чоловік поїхав до них і розпитував його про секрет довголіття. Він відповів, що їсть лише рис без солі і п’є багато чаю без цукру».

А не подобається Світлані в китайському селі лише одне. Відчула на собі, як не поважали її особистий простір.

«Уже в шостій ранку хтось може стукати молотком під вікном чи ще щось робити й не перейматися, що інші сплять. Або я сидітиму в кімнаті, записуватиму голосові повідомлення, а хтось може зайти, стати біля мене і голосно розмовляти по телефону. Це єдине, що мене бісить».

Авторка: Наталія ЛАЗУКА