Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій очолює уродженка Тернопільщини Ярослава Хортяні

«Головне завдання діаспори сьогодні – це адвокація України у світі заради перемоги та збереження історичної правди, яка зараз усіма способами піддається викривленню з боку держави-агресора. Для цього потрібно згуртуватися та діяти спільно, демонструючи солідарність світового українства».

Ярослава Хортяні – Голова Світової Федерації Українських Жіночих Організацій (СФУЖО), друга віцепрезидентка  Світового Конґресу Українців (СКУ), експрезидентка Європейського Конгресу Українців (ЄКУ), голова Товариство української культури в Угорщині, наша землячка з Вовківців Чортківського району, що на Тернопільщині.

Роки повномасштабного  віроломного нападу росії на Україну показали, що

Угорщина є непростим партнером   щодо підтримки нашої країни і незавидною  сусідкою  України в ЄС і НАТО. Влада змінюється, хтось із правителів був толерантний і прагнув шукати те, що може об’єднувати наші два народи, а хтось не дуже хоче вникати в це. Разом з цим,   офіційний Будапешт  прийняв понад 30 тисяч українців, яких з дому вигнала війна, надав  допомогу,  можливість працевлаштуватися, дозволив доступ до медичних послуг.

Як показує життя, в угорському політикумі та громадянському суспільстві є сили, які виступають за конструктивні відносини з Україною та загальноєвропейську солідарність перед лицем російської агресії. Є багато людей, які розуміють, що відбувається в Україні, співчувають нам і підтримують.

В такому взаєморозумінні  між народами велика заслуга українських громад, які доносять правду про війну, стають адвокатами України в цій гібридній  агресії окупантів, гуртують біля себе  людей доброї волі в нинішньому змаганні за існування нації та держави,будують свою Україну в країнах проживання. Таким місточком порозуміння між двома народами  стало і Товариство української культури в Угорщині, засноване в 1991. Серед засновників була і нинішня його очільниця Ярослава Хортяні, яка  тридцять років стоїть на цьому посту.

Свого часу після закінчення  Теребовлянського культосвітнього училища пані Ярослава працювала  в районному  будинку культури в селищі Гусятин. Там познайомилася з майбутнім чоловіком. Вийшла заміж за угорця Нандора Хортяні і з 1979 року живе в Будапешті. Там закінчила Міжнародний  підготовчий інститут, а потім Будапештський  університет. Викладала історію в гімназії. І вже тридцять три роки  працює над консолідацією української громади Угорщини й української діаспори Європи і світу загалом, а також над розвитком угорсько-українських відносин.

Ярослава Хортяні має  величезний авторитет в обох державах, на її рахунку сотні  успішних проєктів і корисних справ. В особі нашої землячки  маємо не лише парламентаря, історика, письменника, викладача, але й культурного дипломата нашої держави. Своє життя,  титанічну працю, як сама каже,  присвячує Україні й Угорщині, двом країнам, своїм двом Батьківщинам, які стали для неї рідними.

Готуючись до розмови з пані Ярославою, я  зрозуміла, що розповідь про обраний нею життєвий фронт на стражі інтересів України в Угорщині,  Європі і світі, вартий  не  одного тому  великого зібрання  книжок про Героїв України, бо це приклад людини компетентної, ділової, відданої справі, якою займається.

Їй вдалося не лише організувати людей, але й націлити їх на успіх, на перемогу, на позитив. Минулого року  ХІІ Конгрес Світової  федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) обрав Ярославу Хортяні очільницею  цієї потужної  координаційні надбудови світового українства.

– Які основні завдання зараз ставлять перед собою  провідні багатомільйонні  українські організації?

–  СКУ  і СФУЖО є глобальним голосом світового українства та чинником його консолідації. Такої мобілізаційної хвилі української діаспори, яка склалася за роки широкомасштабної війни, не бачив світ і не бачила Україна. В цей час  робота світових українських організацій  спрямована на всебічну підтримку України: фінансову,військову, гуманітарну, інформаційну  та ін.

У листопаді   Світова Федерація Українських Жіночих Організацій виступила із заявою у зв»язку  із застосуванням москвою міжконтинентальної балістичної ракети і систематичним  руйнуванням української енергосистеми. Ми нагадали, що лише  однією випадковістю наслідки російської війни можуть вийти далеко за межі України.

Як сказав Президент України, радіація не буде поважати державні кордони. А продовження руйнування енергетичної мережі переслідує геноцидну мету – змусити народ України замерзнути й голодувати цієї зими і таким чином змусити здатися. У своїй заяві ми закликаємо   світових лідерів, міжнародні організації та ЗМІ протистояти ядерній загрозі. Європейські лідери мають наполегливо попередити москву навіть не думати про знищення енергетичної інфраструктури України, що залишилася,  та про обстріли поблизу трьох українських атомних електростанцій, дві з яких розташовані поблизу кордонів ЄС.  Нам вкрай важливо, концентруючись  на адвокації України, донести світові чого хоче від нас окупант.

У цьому році з нагоди  110- річчя початку Першої світової війни та 10- річчя російської агресії проти України,  делегація українців з Угорщини спільно з Посольством України в Словенії, представниками українських громад Словенії,  Італії та Хорватії взяли участь у вшануванні чотирьох  пам’ятних місць захоронень українських воїнів, які загинули в роки першої світової війни на території  Словенії.  Таким чином ми не тільки   відвідали  пам’ятні знаки, а й привернули увагу через місцеву пресу до намагань росії привласнити собі українську історію і що  плани росії і через 110 років не змінились.Імперії, які вчиняли напади, в перспективі гинули самі.

Хочеться, щоб це сталося якомога  швидше. Бо зараз найважливіше – перемога України. На таких заходах, демонстраціях, мітингах, акціях  ми даємо світові головний меседж – не буде України, не буде і Європи, бо росармія дала чітко зрозуміти, що на Україні не зупиниться.  Тому наше завдання підняти спільноту  на захист України, бо війна триватиме доти,  допоки її дозволятимуть. Ми стали більше дбати про допомогу на світовому рівні, беручи участь у програмах Світового Конгресу Українців. Отож, у нас  багато  різнопланової роботи, бо ми є «м’якою дипломатією», яка діє на рівні простих людей, а коли треба то ми можемо діяти і на рівні парламентів та урядів.

– Цими днями в режимі Online відбулися  Річні наради Всесвітньої Федерації Українських Жіночих Організацій. Про що йшлося на вашій  зустрічі з представниками українців з понад 30 країн з майже усіх континентів?

– Це робоча нарада, перші звіти голови, організацій,   комісій. Я дала розлогий звіт роботи наших комітетів. У нас прекрасно працює освітня префектура, комітет захисту прав жінок та протидії насильству. З 1993 року ми маємо комісію – представництво в ООН, яка має нелегку ділянку роботи.

Відбувся круглий стіл «Синергія спільної праці організацій мережі СФУЖО», присвячений обговоренню важливості спільної роботи наших організацій. Спікери поділилися своїм досвідом.

Маріанна Третяк, представниця Союзу Українок Америки, організації-співзасновниці СФУЖО (1948р),закликала підтримувати глобальні акції СУА, спрямовані на допомогу українським громадам та збереження культурної спадщини. У них є потужний  досвід адвокації України. Союзянки Америки працюють із суспільством американців,простим людям доносять правду про нашу війну, піднімають на захист України.

Нам завжди є чому повчитися  одним  в одних. Лілія Іванченко із Союзу Українок Естонії наголосила на синергійному ефекті праці в СФУЖО, де спільні зусилля значно підсилюють досягнення кожної організації. Маріана Євсюкова, представниця Української жіночої ініціативи  Об’єднаних Арабських еміратів   розповіла про підтримку заходів СФУЖО, спрямованих на збереження національної ідентичності українок в ОАЕ та інші ініціативи. Такі заходи дають нам впевненість у  силі нашої спільної роботи та змінах, яких ми можемо досягти разом.

Ми обговорювали і «Дорожню карту» повернення українців додому, яку ми прийняли у травні на  європейській конференції СФУЖО «Вимушена міграція української жінки: тенденції та перспективи».В нашій дорожній карті йдеться про те, що СФУЖО буде все робити  щоб допомагати новоприбулим, а це в основному жінки з дітьми,  інтегруватися в українське громадське життя в країнах, які їх прихистили.

Але разом з тим, війна закінчиться нашою перемогою, я в це свято вірю, і людям треба буде повертатися на свою землю і вже інтегруватися в життя українських реалій, потрібна програма України і країн проживання наших людей. Щоб був план повернення. Бо коли закінчиться війна, вже буде пізно складати його,  це мільйони людей. Ідею я озвучувала  ще 15 років тому, коли ми просили світ допомогти Україні стати воротами Європи.

Сьогодні, в умовах війни, ініціатива полягає у тому, аби кожна країни Європи опікувалась відновленням інфраструктури окремого регіону України. Так ми  ініціюємо у світі  реалізацію проєкту «Допомога у відбудові України». Ми прийняли рішення, що будемо ініціювати  слухання на цю тему, ділитися досвідом країн, які вже взяли на себе цю ношу. Адже багато європейських країн  розробляють план допомоги Україні у відбудові і сприянню поверненню українців. Але все це може відбутися лише після того, як ми виженемо агресора зі своєї землі.

– Понад 40 років ви живете  в Угорщині з Україною в серці. Маєте  чималий досвід громадсько-політичної діяльності, зокрема від засновниці  організації українців Угорщини до очільниці світової організації українства. Могли б визначити яке десятиліття   було  найпліднішим?

– У 33 роки я почала свою громадську діяльність на теренах Угорщини. І вже 33 роки стою на цьому посту і не збираюся здаватися. 15 років я була  головою Державного самоврядування українців в Угорщині, 4 роки  представляла українців в Угорському парламенті. Це було до нападу росармії і анексії Криму. Це були плідні роки. У 2003 році я звернулася до уряду Угорщини з пропозцією визнання Голодомору в Україні геноцидом нашої нації. Вони попросили зібрати історичні матеріали, документи  з архівів України. Я потім  на основі них написала книжку «Прихована правда» про Голодомор в Україні 1932–1933 років.Крім поданих документів, мені вдалося переговорити з багатьма керівниками коаліцій і депутатами. І в листопаді 2003 року одноголосно депутати Національних зборів Угорської Республіки  проголосували за резолюцію, присвячену 70-м роковинам штучного Голодомору, де  його визнали   геноцидом українського народу.

Тоді вдалося домогтися чимало. Світ побачив новий двомовний українсько-угорський словник, вдалося відкрити українську бібліотеку, заснувати часописи. В цей час до нас приєдналося багато  організацій з колишніх соціалістичних країн, ми розвинули  Європейський Конгрес Українців, підтримали  Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», допомогли в організації  перших  форумів української діаспори.

Тепер цей заклад зосередився на двох напрямах ― інформуванні діаспори та інформуванні України про те, що робить діаспора. На одній із  зустрічей українців  у Греції зародилася думка, що українські школи за кордоном повинні  мати сертифікат. Ми звернулися до своїх з пропозицією. Так була створена  Міжнародна українська школа,  щоб діти отримали українську освіту, а значить можливість повернутися додому і вступати у виші  України. У 2016 році я добилася слухання Тернопільської області в Угорському парламенті. Тут ніколи не презентувалася жодна угорська область, а в нас  було все на  найвищому рівні.

З початком агресії на Донбасі, ми  опікувалися дітьми з різних регіонів  учасників АТО, а тепер дітьми, батьки яких загинули, захищаючи Україну. Організовуємо таборування, екскурсії, оздоровлюємо.

У ці роки  почалася наша адвокація вступу України в ЄС   і НАТО. Ми цим займалися довгі роки, хоч знали, що шлях нелегкий, бо російське фсб  всюди сунуло свої щупальці. Мені пощастило працювати з діаспорою, яка  стала на дорогу відданості Україні і праці заради неї, присягнувши   на вірність своєму народу, а не президентам чи прем’єрам.  Для нас головне – український народ. І навіть наша критика, яка інколи бувала в бік будь-якого українського уряду, не завжди сприймалася добре, але ми  говорили, що   робимо це заради розбудови українського демократичного суспільства. Тепер   багато що змінилося і в Угорщині, нелегко нам.

Частина суспільства дуже підтримує нас, але є люди із закликами про мир. А ми на своїх заходах запитуємо про який мир йдеться, щоб ми без зброї здалися і на очах світу зникла нація з тисячолітньою історією і культурою? Ми  проблеми маємо не  з угорцями, а з московськими загнаними козачками, проплаченими «руським миром», які спідтишка, всюди намагаються сіяти розбрат між нашими народами.

– Як же вам з Посольством України в Угорщині, з огляду на такі непрості стосунки, вдалося відкрити українські школи, проводити  масштабні заходи, як   фотовиставку «Руйнування, окупація, геноцид: два роки кривавої війни росії проти незламної України»? Велелюдних заходів з   вшанування жертв Голодоморів в Україні чи маніфестацій, які гуртують і прогресивних угорців навколо вашої організації?

– У нас є прихильники і авторитетні адвокати, які з нами завжди ідуть в ногу, виступають на наших заходах.Це  мер Будапешта  Гергей Корачонь та  мер 9 району Будапешту (Ференцварош) Крістіна Бороні.  Коли почалася широкомасштабна війна,вони  з делегацією поїхали в Бучу, підписали  договори  про співпрацю. З того часу вони своїм коштом  приймають з Бучі дітей, які залишилися без батьків. Ми долучаємося  до цього своїми програмами.

Мер  Будапешта  завжди з нами на заходах з вшанування жертв війни, і на виставках чи презентаціях українських книжок. На протестних мітингах він разом з нами кричить: «росіяни, ідіть додому!».Тобто, організувати таку роботу  зовсім не важко, коли є всередині підтримка і розуміння за що бореться Україна. Це є в мера і його соратників.

Нам приємно, що в Будапешті до Дня незалежності України Ланцюговий міст,  який є одним із символів міста,підсвічувався  кольорами українського прапора. Ця акція була і на відзначення 1000 днів широкомасштабної війни. Ми розцінюємо це, як  прояв солідарності та підтримки України. Ми також беремо  участь  в міських заходах. Разом відзначали  150-річчя об’єднання Буди, Пешта та Старої Буди в столицю Угорщини – Будапешт.

У нас є два молодіжних осередки, це «Єдність» і «Нова хвиля», які серйозно працюють. Ця молодь виросла на наших прикладах, вони самоорганізувалися і ми разом з ними готуємо демонстрації, протести, мітинги. Осередки мають свої напрямки роботи.

Потужний напрямок – організація  шкіл. Коли перших переселенців з України вигнала війна, удар взяли на себе волонтери, які допомагали  орієнтуватися в реєстрації, пунктах отримання допомоги, потужно запрацювала греко-католицька спільнота, центр допомоги. Постала нагальна потреба в школах. До цього у нас були тільки недільні українські школи і мало дітей. А тут кількість школярів зросла в кільканадцять разів. Багато дітей пішло в угорські класи, бо батьки працевлаштувалися.

Ми ходили в школи, говорили з директорами, інспекторами,  просили лояльного ставлення до наших учнів,  допомоги з адаптацією, спеціальних підготовчих уроків. І в багатьох школах були створені додаткові уроки з вивчення мови. А на третій рік  широкомасштабної війни, батьки почали просити шкіл з українською мовою навчання. Про цю проблему дізнався Президент  України Володимир Зеленський  і попросив Прем’єр-міністра Угорщини Віктора Орбана   підтримати і сприяти відкриттю  таких двох  шкіл з цього навчального року.

Нещодавно Володимир Зеленський  відвідав одну з них, а керівництво Угорщини запевнило, що за потреби вони  готові відкрити додаткові подібні заклади. Така робота нас гуртує з батьками, з підростаючим поколінням. В цьому сила громади. Я дуже  хочу написати монографію «Історія українців Угощини», яку я вже почала. Не про себе, а про історію. Ми вже одну книжку-альбом видали «З Україною в серці» на 30- річчя товариства, але це світлини. А хотілося б видати історичну правду про українців Угорщини.

– Україна високо оцінила вашу працю з популяризації її історії та культури. Ви повний кавалер Орденів княгині Ольги. За благодійність маєте церковний орден Христа Спасителя.Ви були першою і мабуть єдиною іноземкою, яка навчала   угорських дітей історії Угорщини і світу. Чи є у вас відзнаки Угорської держави?

– Нагороди в Україні для мене ініціювало Посольство України в Угорщині. А тут, щоб мене нагородили, треба, щоб ініціювала організація. Я ж не можу на себе подавати пропозицію. Тому ми маємо колективну нагороду.

У  2022 році Товариству української культури в Угорщині присудили премію за вагомий внесок у розвиток української національної меншини.  А мені і не потрібні нагороди, бо я не за них працюю. Найбільша нагорода те, що лишається після нашої праці.

Я тішуся, що нам так багато вдалося зробити в Угорщині, відкрити багато святих для нас місць, створити  маленькі території української історії, нашої  пам’яті. Я все це ініціювала і добивалася втілення наших ідей. Нам заважали, залякували, але ми ж українці і будуємо Україну там, де живемо, то хто нас зупинить? Ми дослідили,  що вперше альманах «Русалка Дністровая» був надрукований у Будапешті.

У 1998 році  ми встановили Пам’ятну дошку  в історичному районі на Замковій горі  Будапешта на будинку, що тепер стоїть на тому місці, де колись була королівська друкарня. На ній видніються символи України: тризуб, калина та солов’ї. Напис українською та угорською мовами: “На цьому місці в Угорській Королівській Університетській Друкарні 1837 року вийшов у світ альманах «Русалка Дністровая», поява якого зіграла визначну роль у розвитку української літератури нового часу”.

Ми відкрили ще одне місце  української присутності  на угорській землі — місто Токай, де перебував Григорій Сковорода від 1744 р. до 1751 р. у складі «Комісії з закупівлі угорського вина». У  1998 році ми там відкрили  Меморіальну дошку, присвячену нашому філософові і письменникові.

Тішимося, що  живе традиція започаткована нами, і молоді люди, що одружуються у цій країні, несуть квіти до підніжжя пам’ятника королівській  парі  Андрашу І і Анастасії. Це сторінка нашої історії з 1046 року, коли з Києва в Угорщину прибув зі своєю дружиною Анастасією, донькою князя Ярослава Мудрого, майбутній король Угорщини Андраш І.

У прибалатонському місті Тіхань Андраш заснував монастир, виділив землю для православних монахинь, яких привезла з собою із Києва Анастасія. Саме у цьому місці, на  вершині гори, біля Тіханьської абатської церкви, де бувають тисячі туристів зі всього світу,  ми у 2001 році  добилися спорудження  пам’ятника. Чого це нам вартувало! Коли російське посольство дізналося, що пам’ятник готовий, за тиждень до відкриття,  всіх підняло на ноги, щоб заборонити. Але ми були неспинні. Ми мали дозвіл від угорців і його нікому не вдалося анулювати. Правда, москалі постаралися, щоб на   відкритті не було перших осіб обох держав, але ми це зробили для України.

На  скульптурній композиції є напис угорською й українською мовами: «Король Угорщини Андраш І та Анастасія королева Угорщини, українська  княгиня». Прихильники ж росії вимагали, щоб хоч викарбували «київська». Довелося витримати сильний тиск, проте ми наполягли на своєму. Пам’ятник є символом  цієї території.

З ініціативи державного самоврядування українців Угорщини неподалік греко-католицької церкви на площі, яку згодом перейменували на честь Тараса Шевченка, навпроти МЗС Угорщини, у 2007 році відкрили бронзовий пам’ятник українському генієві і пророку нації, великому Кобзарю. На церемонії були присутні тодішні президенти України й Угорщини.

Президент України Віктор Ющенко з міністрами Угорської Республіки був   на відкритті пам’ятного знаку жертвам Голодомору в Україні 1932—1933-х років у 2009 році. Оце  все моя найбільша нагорода. Бо наші діти  і вже діти наших дітей  мають куди йти, щоб вклонитися українській історії,  схилити голову, віддати шану  землякам. Своїми справами ми показали ще раз світові і Угорщині, що ми не пришельці звідкись, ми тут, у Європі, були завжди, є і будемо.

– На одній із афіш вашої зустрічі в Україні  гаслом були слова Олени Теліги: «Я вогонь, я вихор, а вони спинятися не звикли». Мені здається, в цих словах зміст і вашого життя.   Якщо глянути з висоти років, ви досягли своєї життєвої мети? І яка ваша ціль  на видноколі?

– Це було на афіші однієї із зустрічей в Міжнародному інституті освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка». Я  була навіть трошки здивована, що мене з такою цитатою чекали. Чи вона відповідає  моїй діяльності? Напевне, що так. Поки що мене ніхто не зміг зупинити. У мене в самої все життя був девіз – лиш боротись, значить жить. Напевне,  доля така, що легко нічого не давалося, завжди треба було долати бар’єри, виборювати. Інколи був страх, що все пропало, але Бог скеровував так, що те, що задумав, логічно завершувалося так, як ти бачив, як громада хотіла.

Мені, напевне, Бог давав  сили, щоб не здаватися і не спинятися. Тепер, коли дивлюся з висоти років, бачу, що в мене мало було приватного життя, і тепер я може і шкодую за цим, бо я була більше з людьми, ніж із сім’єю. Мене чоловік в усьому підтримував і багато зараз робить, він великий українець у серці. Але якби я зараз починала, то вже шукала б баланс і трохи по-іншому планувала б час. Моїй дочці зараз 44 роки, я їй тоді була найбільше потрібна. Якби в мене було більше дітей, я б не змогла це все витягнути на собі, а так я мала підтримку від чоловіка і, не зупиняючись, йшла вперед і не дуже дивилася скільки йшло зі мною.

Я мала однодумців і краєм ока бачила, що я не сама в цій круговерті. Я хочу гідно донести цю свою місію,  уже концентруючись на світовому рівні. СФУЖО це така велика  надбудова, якій в минулому році відзначили 75 років. А наступного року вже будемо святкувати сторіччя союзу українок Америки. 140 років тому почався жіночий рух в Україні. Наші жінки  виборювали Україну при царизмі, при польській  і при совєцькій владах.

За ці роки  багато жінок залишилися вірними  гаслам, що ми маємо відіграти велику роль  в розвитку українства і збереження  нації та  відновлення української незалежності. Я дуже довго думала чи братися мені за очільництво СФУЖО. Але оця віра в жіночу силу,  в нашу одержимість мене підкупили. Я щиро вірю, що  жіноча сила буде рушійною силою  і у відновленні України. Мені хотілося б охопити світове жіноче  українство разом з Україною і зробити таку потужну силу, щоб навіть при словах «Українська жінка» світ  знімав  капелюха і кланявся. Це ще таке в мене завдання.

А на видноколі бачу  одну з найкращих в світі країну – Україну. Сказати -Європейську – це мало. Україна має зайняти те місце, на якому вона була тисячу років тому. Тобто  бути могутньою, розвинутою державою, з якою всі рахуються, яку всі поважають, до кордонів якої ніхто не сміє торкатися. Я бачу її відновленою і очищеною від корупції і олігархату  самим народом України.  Ми бачимо якість українського народу в діаспорі, він здатний на таке. Ми маємо з цього горнила вийти дуже загартованими. Молимося за наших захисників, щоб їх ворожі кулі минали. Молода генерація, яка виросла в незалежній Україні, взяла на себе найважчу ношу.

Ми всі в Європі усвідомлюємо, що Україна сьогодні не тільки захищає свою територію, своїх громадян, а й нас в Європі. Світове українство  не на словах демонструє   цілковиту готовність допомагати, сприяти та співпрацювати з Україною. І єднає нас усіх  – віра в перемогу над ворогом.

Людмила ОСТРОВСЬКА

Будапешт, Угорщина