Радіодиктант національної єдності тернопільський військовий писав під мінометним вогнем

У День української писемності та мови уже традиційно в двадцять друге,  відбувся  флешмоб усіх українців світу – Радіодиктант національної єдності. Цього року до його написання долучилися  бійці, які перебувають на передовій. Нам надійшла світлина із-під Куп’янська, що на Харківщині, яку надіслав старший лейтенант  ЗСУ, заступник командира роти, очільник Тернопільської обласної організації  Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка Петро Шимків. З ним писали диктант  тернополяни: депутат Тернопільської райради Андрій Бутковський, двадцяти трирічний  далекий родич Петра Михайловича, син однокласника з Козлова, Степан Шимків  та  Ігор Солонинка. Так, за словами просвітянина, вони продемонструвати свою єдність з тими, хто любить і шанує українське слово.

-Ми добровільно всі пішли в тероборону Тернополя, щоб  захищати свій дім і своє місто, згодом наш  підрозділ перекинули на передову. Краще тут знищити ворога, на підступах ми потрібніші, щоб  він не пішов далі, до  наших домівок, – говорить  Петро Михайлович.- На фронті  складна обстановка. Ворог скаженіє, бо розуміє, що наш дім – Україна, йому не під силу. Ми в опустілому селі, де багато будинків зруйнували вороги і продовжуються обстріли. Тепер нам ці хатини стали рідними, ми відчуваємо тепло тих людей, яких вигнала звідси війна. У вцілілих  покинутих домівках ми облаштовуємо базу підрозділу. Тут частина бійців ночує, звідси ходимо на бойові чергування, тут кухня,  зберігаються продукти, На цій базі деколи перебувають легко хворі бійці, відігріваються, набираються сил. Як тільки ми облаштуємося, до нас відразу приходять котики і песики, стають улюбленцями. Часто ми їх возимо з собою від хати  до хати, коли рухається лінія фронту. Добре, коли в будинку є пічка, тішимося, коли  є газ і електрика. А так , невід’ємними для нас, військових, є – генератор електроенергії та старлінк від Ілона Маска, який нам через супутник дає інтернет. От в такому будинку  ми і писали з хлопцями диктант. Я вдесяте долучився до цієї символічної акції, ніколи не міг уявити, що це буде саме так – під  періодичним мінометним чи ракетним вогнем і при бойовій готовності. Заголовок диктанту «Твій дім»,  як і текст,  дуже зворушливий, клубок до горла підходив. Та ще й проникливе  читання Ади Миколаївни, яка  боролася також із своїми емоціями, голос видавав трепет. Щемно, бо кожен згадував свій дім.

Петро Михайлович розповідає про своє родинне гніздо в селі Покропивна Козлівської громади. У Козлові  уже поховано п’ять поколінь Шимківих, які завжди прагли незалежної , вільної України. А в хаті, яка пам’ятає зарубки про плин часу  на одвірках,   зараз живе брат. Живий і батько,  наступного року  йому виповниться 90 років. Петро Михайлович розповідає, що багато воїнів українізувалися, бо всі тепер розуміють, що мова – це також наша зброя.

-А в цей день  згадую величні заходи, які  проводили просвітяни  в підтримку мови, в її захист…

-Було і є що захищати, – каже пан Шимків. – Адже за останні 4 століття  українську мову намагалися  вбити аж 134 рази! У 1918—1920 роках українська мова була офіційною мовою Кубанської Народної Республіки. А коли поглянути на мовну карту  1871 року, то солов’їна панувала  «Від Сяну до Дону». Я завжди ще відзначаю  особливість наших пестливо-зменшувальних слів, створення яких, мабуть, є гарною рисою наших людей. Навіть державний гімн містить слова про воріженьків, які «згинуть, як роса на сонці». Але попри це, ми таки сильний народ,  який уміє за себе постояти, бо в синонімічному словнику найбільше синонімів – 45 – має слово «бити».   У тексті Радіодиктанту національної єдності  йшлося про наш дім, будинок, який зазнав руйнації від вибухів, проте не скорився двоголовій гідрі. І не скориться, бо наші воїни найкращі. Ми виживемо і збережемо в собі свій дім.

– «Я точно знаю, він вистоїть, дочекається твого схвильованого вигуку «Я вдома!» А ти про все- все мені розкажеш.» –  заключні слова Радіодиктанту…

-Дуже хвилюючі, підсилюють віру в те,  що ми збережемо всій дім, який  не тільки у валізі помістився, він виріс за час  війни. Я скажу словами Наталі Карпенко: «Мій дім- це мій край, на ім’я Україна». І ми його нікому не віддамо, збережемо єдиним, неподільним і зробимо щасливим і сильним.

Людмила Островська