«Кожен новий мер має цю книжку», – Олександр Вільчинський про роман «Віагра для мера»

Тернопільський письменник Олександр Вільчинський у книгарні «Є» презентував книжки «Віаґра для мера» і «Дерева на дахах». До слова, після виходу роману «Віаґра для мера» у 2006 році у Тернопільській міській раді розпочався переполох. Резонанс у пресі, включно з погрозами автору, тільки підсилювали ажіотаж, коли кожен з депутатів та працівників мерії у героях та персонажах твору намагався впізнати якщо не себе, то бодай когось із колег.

– Кожен новий мер цю книжку має, як настанову, – каже письменник. – Не знаю, як її передають, але читають. Ще недавно одна працівниця міськради питала мене, про кого ж написав. Ні про кого – сюжет видуманий.

Віаґра для мера – це своєрідні ліки, – зазначає Олександр Вільчинський.

– Гірка пігулка. – розповідає. – Коли написав, то вже мене не тягнуло ні до міської ради, ні до редакторства. А от книжку «Дерева на дахах» можна прирівняти із зеленим чаєм. Це був інший період життя, коли працював в університеті і писав дисертацію. Це період з котом Шоном. Два тижні взимку і два тижні влітку я сидів з котом на Оболоні, ностальгував за Тернополем і писав. Друзі з Києва мали шотландського клаповухого кота. Вони двічі на рік їздили відпочивати, а мене просили доглядати їх улюбленця. Там є історія закоханих. Як же без цього? Все відбувається на тлі не викопаної в мами у селі картоплі.

Автор каже, що відсотковість реальних людей у його книжках невелика.

– Навпаки – життя фантастичніше, ніж романи, – сміється. – Багато фактів використав з життя реальних людей. Проте не всі. Деяких персонажів справді списую з людей, які, може, про це і не здогадуються. Були збірні моменти, коли у когось позичав одне слово-паразит, а в когось – якусь звичку. Дуже важливі – деталі. Часом встаю серед ночі і записую. Деколи – на серветках у кав’ярнях. Персонажі моїх книжок мені часто сняться.

Робота над романом – копітка. Працювати потрібно мінімум – рік. Три роки писав «Невраховану жертву». Тепер уже третій рік працюю над новим романом. Незакінчена історія – не дає спокою. Щоразу чекаю вечора чи вільної хвилинки, щоб дописувати.

Олександр Вільчинський також поділився, що його надихає викладацька робота.

– З молодими цікаво – це не дає старіти душею, – каже. – Чогось я вчу студентів, а чогось – вони мене.