Німецькі й українські митці експериментували у селі Тернопільщини

«Міра тиші» – так назвали виставку  результатів Міжнародної програми обмінних мистецьких резиденцій – Україна-Німеччина,  яка впродовж місяця тривала  в мистецькій  резиденції ім. Назарія Войтовича, що в Травневому Збаразького району.  І ось це конкретне місце з проблемами, болями, красою  втілилося в полотна та інсталяції чотирьох учасників програми.

На вернісажі  в Тернопільському художньому музеї   його директор Ігор Дуда відзначив  креативність молодих художників, їхнє оригінальне світобачення.

– В цих роботах ви побачите  вловлені сенси, які відчули  молоді митці з України та Німеччини серед  полів чудового українського села, – сказала куратор програми Людмила Ничай. – Вшановуючи пам’ять  Назарія Войтовича, ми таким чином фінансово підтримуємо тих, хто   пройшов відбір у програмі, даємо час обдумати свої ідеї, втілити їх, експериментувати. У цих художників є можливість їхати за кордон, вникати в нове середовище. Свою виставку молоді митці  так назвали, бо при всій бурхливості, запалі відтворити своє бачення, був перший тиждень тиші – заглиблення в тему, час, в це місце, для розмов  з людьми, щоб  збагнути  дотик душі до  глибини  сільської мудрості.

Треба сказати, що художники – діти асфальту, тому село їх здивувало і перевернуло задумане колись у несподівані проекти для них самих.  Так, Богдан Свиридов із Черкас їхав у Травневе без певного плану, сподіваючись , що зможе  побавитися улюбленими своїми образами,  побачити минуле і майбутнє через символи часу. А прибувши в село,  натрапив на закинуту ферму. Зайшов,  і побачив, як  сонце тихо проникає в темряву  лише щілинами з даху і зіницями вікон, викреслюючи у  просторі незвичайні  пропорції жовтого кольору на фоні темряви. Аромат колишнього сіна, запах дерева і промені-стрілки годинника… Час ніби зупинився, але тіні показують рух». Сповільнене сонце» – так молодий художник назвав  серію картин-спостережень. А ще хлопця вразило те, що  з наших сіл люди масово виїжджають  на заробітки. На Черкащині це роблять одиниці, тому якось і було поза увагою. Тут люди розповіли, як за зароблені гроші будуються, ставлять нові вікна, дахи… І постійно вони бідні, бо те, що заробили, вкладають.  Так життя минає, діти виростають, сім’ї розпадаються. Художник  зробив інсталяцію про вимінювання часу, тобто життя, на матеріальні цінності. Митець на обрамлений килимок  прилаштував 90 зубних щіток, які символізують кожен день впродовж трьох місяців, які дозволяє безвіз. Щітки з нових, на початку, стають до кінця – зношеними, бо щодня людина чистить зуби, так і її здоров’я зношується.

Це  символ обміну часу на гроші.  «День на вагу золота» – так назвав цю інсталяцію Богдан Свиридов.

Проблема зникаючих сіл і виїзду за кордон турбує і львівську художницю  Роксолану Угринюк.

-Я хотіла показати  важливість рішень, які ми приймаємо і наслідки від цього. Мені розповіли, що син поїхав до Польщі, дочка в Італію, бо там легше заробити гроші. Для мене це ланцюжок маленьких рішень, через які ми втрачаємо  власну історію, – почала презентацію художниця. – Я зробила відео про метелика, який махає крильцями. Кожен помах, це шанс: або в селі з’являються діти, або воно порожніє. Вмерти чи вижити село може від наших рішень. І ці рішення залежать від кожного з нас, не від політиків, не від голови сільської ради. Я знайшла розмоклу в дорожній калюжі цеглину саману, з якої колись зробили хату. Це для мене історія. Матеріальна історія, яка буквально розчиняється у воді. Я взяла ту мокру глину і залила  епоксидною смолою сім цеглин. Кожна з них щось бачила, знає. Метелики у закатаному бутлі – це ті шанси, що пролетіли мимо, це ті рішення, які ми не розгледіли в шумові, вони  вже законсервовані. А щоб жити далі, треба пам’ятати про ефект метелика, який помахом  крил  на одній півкулі, може викликати  ураган на другій півкулі Землі. Так наші маленькі рішення, можуть загубити чи  врятувати  українське село. І художниця  шукає вирішення проблеми, що для неї загострилася у Травневому.

– Я знаю уже такі села, які почали відроджуватися, витягнувши свої історичні надбання. Це і Нирків у Тернопільській області, це – Тустань у Львівській,- впевнено говорить Роксолана.

Київська мисткиня Катерина Кобилянська розмірковує у серії полотен над тим, як зменшити  тиск парадоксів у нашому життя. Їй здавалося, що природа найстійкіша субстанція, земля – те, на чому усе тримається. Але як поєднати ті   несумісності, що  з’являються  в повсякденні, якими нуртує  людський організм?

– Яка б природа стабільна не була, ми себе почуваємо невизначено і  будь –яке рішення, подія – насичені протиріччями, парадоксами, – сказала мисткиня. – Немає однозначності в житті. Ця тема і вилилася в бажання кольорово віднайти яким чином зменшити тиск і вагу парадоксів у буднях. Ми програємо мисленням перед   змінністю  речей, а Всесвіт складається з парадоксів. Тому варто  триматися своєї лінії. Якщо фарби і текстури, в яких переважають сонячні кольори, переходять з білого, де парадокси відсутні до чорного – де фокус уваги їх тримає на плаву, то це ознака, що ми не розпадаємося під тиском обставин. Протистоїмо їм. І це при  тому, що світ  навколо нас і всередині нас крутить зовсім різне «кіно».  Навіть я не можу пояснити чому саме такі штрихи з’явилися на полотні, це якісь мої парадокси показують себе, – сміючись завершила презентацію роботи Катерина Кобилянська.

Незахищеність природи, жінки, життя  вразила німецьку молоду художницю  Ангелу Гейсенхофер  з Мюнхену. Вона віднайшла у Травневому старі архіви з фотографіями церкви,  священників, прихожан. В інсталяції  є фото, коли жінка жінці дарує квіти. А ще дві рукавиці просякнуті  воском, які від тепла руки можуть змінити свою форму, розм’якнути. Вироби з олова, яке можна гнути в будь-який бік, воно м’яке. На створення таких образів надихнули німкеню  простори полів,  залишені будинки, польові дороги, пожовклі світлини.

Зазвичай,  у шумі-гамі при тій осі обертання навколо себе та  ввіреної  на цій землі справи,  проста людина і не помітила б, скільки звуків має тиша.  Мабуть такі проекти і є для того, щоб зупиняти мить очима художника, нагадувати про  що мовчать села і їхні мешканці, що видно збоку, та зовсім губиться у перспективі, чим живуть території тут і зараз, які несумісності та продуктивності несуть у собі повсякденні дії та роздуми, плани та рішення. Мабуть цим і дзвенить тиша, міру якої нам не збагнути.

Людмила ОCТРОВСЬКА