«Зателефонував син і сказав, що мене хочуть розстріляти», – історія про чоловіка, який у 65 років став воїном

Якось слова «щастя» і «війна» – непоєднувані. Але коли йдеться про місто з такою оптимістичною назвою, то розумієш, яке то щастя жити в мирному Щасті і  слухати про його звільнення уже як про подію новітньої історії.

– Наше місто не таке вже й мирне, – сказав, зустрічаючи журналістський десант, чоловік-легенда краю, отаман «Академії козацтва»  в Луганській області, екс-боєць батальйону «Айдар», колишній комендант міста, заступник директора Центру професійної освіти Луганського національного університету ім. Т. Шевченка Віктор Ткаченко. Хоч ми це самі зрозуміли, пройшовши паспортний контроль на двох блок-постах, наближаючись в зелену зону міста, де нас чекали садити дерева. Цей пункт нашої програми ми не виконали під Щастям, бо вночі лісополосу  обстріляли сєпари. Натомість «Алея миру» росте у  районі, який, слава Богу, не був окупований зайдами і, де прихисток знайшло багато тимчасово переселених, – у Старобільському, на землях Новопсковського лісництва.

Але мова про щасливе Щастя. Я думала, що назвали його у ті «світлі»  і не такі давні часи радянської влади, коли  з’явилася тенденція перейменовувати населені пункти, якщо не на прізвища кровопивць, особливо відданих ідеї приборкання українців, то  на візуально осмислені – Веселі, Золоті, Щасливі, Райські… Мовляв, як назвеш, так і поїде. Пам’ятаю наші заголовки на кшталт: «Чи весело живеться у Веселому?», «Є на землі Рай»…

Тут, як кажуть легенди, назва йде від імператриці Катерини Другої, яка накинула оком на ці землі, подорожуючи  українськими просторами. Дворянину Ковалинському за якісь особливі заслуги (історія втаємничує) подарувала цей шматок землі над  річкою, а він вигукнув «Щастя!». Раніше це село і називалося Ковалівкою. Із села, заснованого кріпаками-втікачами в середині XVIII століття, Щастя  постало у 1963 році уже містом.

Але щастя хочуть усі, тому воно разом з Донбасом стало ласим шматком, для згорьованої  без війни, «безземельної» Росії, якій бракувало  необ’ємних просторів без  цих копалень і степів.

Несподіваний напад  вишколених солдатів, загартованих у боях в багатьох точках світу, де в Росії завжди є інтереси, захопили зненацька  не тільки Щастя, а й Луганськ, Сєвєродонецьк, Рубіжне… Добровольці-майданівці були в той час  майже беззбройні і без капців та «броніків».  Але, оговтавшись, за  півроку  відтіснили ворожі редути до тієї лінії, яка ніби  застигла з 2016 року за Мінськими угодами. Ми спостерігаємо. Але війна ні на секунду не дрімає,  як би нам  боляче не було, у неї  свої жнива.

У Щасті з 14 червня 2014 року  відзначають День визволення  міста від російських загарбників. А звільняли його п’ятдесят двоє відважних воїнів за розробленим планом Віктора Ткаченка.

– Війна для мене почалася з першого березня 2014 року з одержанням наказу Гетьмана  українського козацтва, – розповідає отаман. – Нам  треба було  зв’язатися  із силовими структурами СБУ, МВС і  стежити за конституційним порядком.

Так Віктор Іванович  у свої 65 років став  воїном. Без зброї, яку генерал МВС не спішив давати. Тоді три групи козацьких розвідників (21 чоловік) влилися в  підрозділи батальйону «Айдар», перший загін якого сформувався  шостого травня. Спрацювало посвідчення бійця міліції особливого призначення, яке мав  Ткаченко. За Віктором Миколайовичем  до сих пір тримається псевдо Генерал.  Як на мене, то він по життю –генерал і керівник найвищого  рангу. Після його активної  розвідницької роботи, а зі своїми козаками вони дослідили всі блок-пости, активного директора  ліцею хотіли прибрати триколорники.

– За мною приїхали  26 травня 12 бойовиків  з російськими прапорами, – розповідає Генерал. – А я тоді вперше спізнився на роботу. Не міг просто вийти.  На вулиці мене чекав заступник, щоб попередити, що в кабінеті мне чекають. Я віддав йому секретний телефон і вирішив, що переконаю цих виродків, що так робити негоже. В цей час мені зателефонував син і сказав, що мене хочуть розстріляти, а практика вже така була. Ну, я і поїхав в інший бік, а не туди, де мене чекали ворожі бумери. Вивіз сім’ю, а сам вернувся і зайнявся розробкою операції  звільнення міста. Місто звільнили вночі з 13 на 14 червня.

Визволяли Щастя 26 бійців  самооборони Старобільска, 22 «майданівців» і четверо козаків-провідників, які знали  всі входи і виходи. Вони ввійшли в ніч на 12 легкових машинах без підтримки ВСУ і БТРів. В 23.30 взяли перший блок-пост. А біля мосту чекали до п’ятої ранку і штурмували його  суцільним вогнем. Загарбники просто повтікали від нашого шквалу. Під час спецоперації  знищили  понад півсотні бойовиків так званої ЛНР і удвічі більше – поранили. З боку захисників втрат не було, не постраждав також жоден житель міста. Збережені всі будівлі, комунікації та взяті під контроль стратегічно важливі об’єкти: Луганська ТЕС та два мости через річку Сіверський Донець. Так воїни, визволивши місто, створили  плацдарм для майбутнього наступу до околиць Луганська.  А 15-го  – уже запрацювала військова комендатура. Мій молодший син – майор міліції був  першим комендантом міста. Ми ввійшли повним складом, забезпечили роботу підприємств, захистили правопорядок. Ми зробили так, щоб усі відчули, що тут господарі українці, назавжди, – не без гордості каже Генерал.

Віктор Миколайович розповів, що його старший син 35 днів був у полоні разом з іншими хлопцями з Українського козацтва.

– Через 35 днів ми їх обміняли на сєпарів, яких взяли на нашій базі ПВО, що вище Олександрівська. Привезли сюди 18 людей, посадили… Потім я пішов до командира та кажу «Командире, ми вже віддали СБУ і ГРУшників, і ФСБешників, і отамана, і сепаратистів. Вони міняють на своїх, а мої хлопці там сидять, їх кожного дня б’ють, годують об’їдками, травлять газами. Вони за 35 днів полону втратили по 25 кг ваги». І от ми їх обміняли на мосту. Було страшно на них дивитися, вони вже й не розуміли, що відбувається, – згадує екс-боєць «Айдару». – А потім хлопці ожили.

Ми стоїмо на мосту, з якого відкривається  мальовничий   вид на труби ТЕС, ніби з води виростають споруди. Але тоді було не до романтики,  та й зараз диверсанти  підкрадаються до цього стратегічного об’єкта області. Але  солдати  українського війська пильнують  станцію, як зіницю ока. Це головний і єдиний  промисловий об’єкт  постачання  електроенергії в регіоні. Підходимо до прохідної. Стіни посічені, штабелями лежать мішки з піском, заклеєні навхрест вікна, озброєна охорона і портрети Героїв- захисників  електростанції, які полягли, захищаючи об’єкт. Така ж стіна вічної пам’яті і там, де зараз військова частина, де колись була комендатура. Центральна площа цього населеного пункту  весніє новим життям. Сміються діти, бігаючи навперейми з голубами, цвітуть клумби.  А тут біля цього знака про любов до  рідного міста вже і не здається, що Щастя – останній форпост перед окупованими територіями.

І все ж не можу не дати світлину з надгробком Путіна, яку зазнимкували перед одним з блок-постів на виїзді, як і  теперішню візитівку, яка подорожуючому повідомляє населений пункт. Тут Щастя  має вигляд героя зі шрамами від жорстокої битви за життя. Ці світлини  більш, як   ніж ь зупинена мить, вони говорять самі за себе.

Кажуть, щастя – це відсутність нещастя. Хочеться, щоб незаконні збройні формування не обстрілювали місто з автоматичних гаранатометів і мінометів, щоб із собою забрали всі нещастя, що випали  на ці території. А щасливі мешканці Щастя жили звичним  життям, яке таки розділилося на довоєнне і післявоєнне. Бо «щастя» і «війна»- слова непоєднувані.

Людмила ОСТРОВСЬКА

Зустріч  із визволеним Щастям  відбулася завдяки прес-туру, ініційованому Харківським прес-клубом  «Реформи в Україні очима регіональних ЗМІ»   за підтримки «Медійної програми в Україні», що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується міжнародною організацією Internews.