Тернополянка розповіла вражаючу історію про ворожку, яка передбачила їй щасливу долю на цвинтарі

Вірити чи ні? Це нехай кожен вирішує сам. Збіг обставин? Можливо. Я нікого ні в чому не планую переконувати. Просто кажуть, що у новорічну ніч збуваються усілякі дива. У моєму ж житті вони збулися трішки раніше. Але саме у перший день Нового року я таки наважилася розповісти про це. Чому саме тепер? Це ви зрозумієте, якщо дочитаєте мою розповідь до кінця.

Звати мене Оксана, 35 років. Останніх 10 на заробітках в Італії. Що саме я там робила – не настільки важливо. Всяке було. Інколи так важко, що у подушку не те що плакала, я її зубами гризла. Але копійку якусь таки заробила. Були варіанти там залишитися. Хороші варіанти. Але додому тягнуло так, що сили опиратися уже не було. І, здавалося б, чого повертатися? Батьки померли. За місяць пішли. Тато перший, мама за яких три тижні. Як жили разом багато років, так і у землю лягли. Я їм пам’ятник спільний зробила. І ніхто мене більше тут не чекав. Хіба що місто…

Тернопіль. Будинки, вулиці, парки, фонтани. Моє місто. З роками воно ставало кращим чи гіршим, але воно моє. І я повернулася.

І тут мені повелося. Бізнес свій. Квартира, машина, статус. Ось тільки самотня. У мами був тато, у тата мама. А у мене нікого. Були чоловіки. Один, другий, третій. Не те. Не моє. Я вже і надію втратила, що зміниться щось у житті. А тут подруга порадила до ворожки піти. Смішно. Доросла жінка і до ворожки. А я пішла.

І ворожка – ніби не ворожка. Не баба якась стара у хустину замотана. Цілком стильна жінка у діловому костюмі. Десь моїх років. Ніяких свічок, кришталевих куль. Колода карт. Розкинула, щось там прошепотіла. А потім каже: коли мертві розійдуться, зустрінеш свою долю…

Я від неї вийшла – сміятися, плакати? І я таки сміялася… А дарма.

Я перед Паскою вже день як минулого року на цвинтар до батьків пішла. Могилку прибрала, помолилася. Поплакала. Що було – те було… Я вже йти зібралася, до могилки спиною повернулася, а позаду як постріл пролунав. Здригнулася. Повертаюся, а камінь гранітний тріснув. І тріщина якраз між фотографіями батьків. Остовпіла. А поруч голос:

– Оксано, це ти?

Повертаю голову. Чоловік якийсь. І відчуття таке, ніби знаю хто, а згадати не можу. А він сміється:

– Не впізнала? Та ж за однією партою сиділи.

А й справді. Сергій, Сергійко. Сиділи і симпатія якась навіть колись була. Але я на заробітки, і він також кудись за кордон подався. Аж ось де зустрітися довелося…

А що там далі розповідати. Побралися ми. Первістку нашому скоро місяць.

А ворожка? Чи ж я знаю? Чи тепер це має якесь значення? Я щаслива. Ми щасливі. А пам’ятник ми новий поставили. І сподіваємося, що тепер ніколи не розійдуться ні мертві, ні живі…

Оксана Д.

м. Тернопіль.