Ресторатор з Тернопільщини безкоштовно годує сотні людей

Степан Потюк із села Трибухівці Бучацького району п’ятий рік безкоштовно годує прочан, які пішки йдуть до Зарваниці. Він – власник ресторану «Зорепад». А починалася така благодійність із волонтерства.

– Волонтери збирали продукти для армії, –  розповідає Степан Потюк. – Люди давали гречку, горох, квасолю. Хтось тушонку давав, хтось сало – хто що міг. Я запропонував волонтерам, щоби вони дали мені ту гречку, а я зроблю зо 50 банок тушонки з кашею. Мені привезли гречку, більше як мішок гороху, дуже багато квасолі. Підприємці дали свиню. І я з того всього робив тушонки. Сам їх робив. Думав, що вийде може зо 30 банок. Коли ввійшли в азарт, то за два роки зробили приблизно більше як 4 тисячі літрових банок. Звичайно, відкрити банку квасолі чи гороху з м’ясом – це є що їсти. Можна і розігріти, а може бути і холодне. Багато солдатів з Бучацького району дякували. Матері приходили.

Улітку Степан Потюк годує прочан.

– Люди йдуть до Зарваниці через село Трибухівці, –  продовжує. – Вони зв’язуються з нашим священиком, перед тим, як до нас зайти. Кілька років тому ішли прочани з Кам’янець-Подільського району. Я собі уявив, скільки це кілометрів треба йти. Подумав, що як людина так довго йде, то чому я не можу її нагодувати. Перший рік ми робили їм чай, каву, фрукти ставили на стіл. Потім зрозуміли, що це мало. Тепер даємо молоду бараболю, котлету чи сардельку, салат і чай. Всі задоволені. Це так здається, що в сумці з собою є що їсти. Але спокійно з’їсти гарячого – зовсім інше. Це повний зал – 100 людей.

Прочани в нашому селі ночують в гуртожитку технікуму і  в людей. Це вже така традиція в ресторані. Вони до нас приходять, моляться, дякують і йдуть спати. На другий день рушають на Зарваницю.

Ресторатор не думає про те, чи вийде це в мінус.

– Якщо людина так здалеку йде, чимось себе обмежує, то що мені – погодувати? Звичайно, затрати є. Але я не став від того біднішим.

Також Степан Потюк вирішив безкоштовно погодувати і школярів.

– Це літній табір для дітей, –  говорить. – Там були і танці, і ігри, і церковна наука. Священик запитав, чи не погодували б ми дітей. Так само з них грошей не брав. Прийшли 85 школярів.

Для Степана Потюка це своєрідна благодійність – нагодувати людей.

– Кілька років тому в мене був один випадок, –  пригадує. – Заходить до ресторану високий, молодий мужчина. Показує мені жестами і дає карточку, на якій пише: «Дайте милостиню. Я глухий. Живу з дочкою. Я з Закарпаття». Не відмовив йому, але думаю, зараз ще його погодую. Пішов скоренько на кухню і  кажу: «Дівчата, зробіть йому їсти». Приходжу, а його вже нема. Йду надвір, а він вже на дорозі чекає на автобус. Підходжу до нього і показую йому жестами, що кличу поїсти. А той чоловік виймає карточку і пише ручкою: «Я не маю часу чекати, тому що приходжу раз в рік і прошу. Хто може дати, хай дає. Хто не може, не дає. Краще дати, ніж просити». Мене це вразило. Поки я хотів і погодувати його, і дати йому грошей, він пішов, не чекаючи. Ці слова «краще дати, ніж просити» пронизують.