Пенсіонерка з Тернопільщини знає, хто з односельців скоро помре

Пенсіонерка Марія Іванівна з Чортківського району все життя помічає дивні речі. Прізвища не називає. Боїться, щоб з неї на старість не сміялися люди. Має вищу освіту і авторитет серед односельців.

– В дитинстві я любили гратися на цвинтарі, –  розповідає. – Ягоди там збирали, вишні їли, на хрести любили дивитися. Так привикла до цвинтару, що вже як вчилася в Чорткові, мене все одно тягнуло. Приїздила додому і мусіла туда піти. Раз пішла десь в обід. Мені було 15 років. Походила собі, пішла на могилу свого діда, помолилася. А на старім цвинтарі було багато великих кущів бузку. Обертаюся – на мене погляд молодого хлопця. До сеї пори пам’ятаю – красивий, темно-руче волосся на бік зачесане, в темно-синій сорочці. Дивився ніжним, приємним поглядом. Очі мав сині-сині. Я задивилася на нього. Він йшов через кущ бузку, а гілляки не махалися. То мене спам’ятало. Я почала тікати. До сеї пори боюся йти на цвинтар сама. Я такого красеня в житті не виділа. Після того не могла ніякого хлопця полюбити. І так до самої старости – жоден чоловік мене так не зворушив, як той красень.

Марія Іванівна каже, що з нею постійно траплялися дива ще з юності.

– Йшла я по Чорткову, – продовжує. – Мені вже було 20 років. Перепиняє мене жінка, смаглява, може 60 років, повна. Не циганка, але смаглява дуже, нетутешня. Подивилася на мене і каже: «Дитино, я тобі щось скажу». Я кажу: «Я навіть грошей не маю». Та й не вірила всяким ворожкам. Я вперед, а вона за мною. Я йшла до 16-го магазину. І весь час говорить: «Я тобі мушу щось сказати, тобі треба сказати». Мене зацікавило. Кажу: «То кажіть». Вона: «На тебе пороблено. Ти буда дружков на весіллі і в тебе забрали гребінь з твоїм волоссям. Твоє щастя забрали, удачу твою». Я згадала, що дійсно була дружкою і після того весілля в мене дійсно почалося невезіння. Та жінка говорить: «Я тобі скажу, що зробити. Небагато, але мусиш щось дати». Я не мала нічо, тільки копійки на дорогу.  Дала їй сведер свій. Вона сказала що зробити. Ще якийсь корінь дала, копійки, 10 копійок по копійці варити, якісь трави – мирт, шпарагус, решту не пам’ятаю. 9 днів митися і з тими копійками вилити на перехрестя. І нікому нічого з рук не давати. А я забула то. Сусідці щось дала. Вона прийшла щось позичати. Щоби помитися в тому, воду потрібно було набрати опівночі з трьох криниць.

Я сама боялася йти серед ночі. Взяла із собою старшу сестру. Криниці мали бути з протічною водою. То шукали ті криниці коло річки, де джерела били. Як доходили до одної криниці, нам привиджувалися барани. До другої – три пани в чорних костюмах і чорних капелюхах йшли напроти нас. Ми перехрестилися і вони зникали. Як шли до третої криниці, копиця соломи на нас їхала. Фіри під нею не було. Ми обоє таке виділи. Ми з сестрою молилися, хрестилися. А ніч ясна, місячна. Набрали тої води. Як верталися, то вже нічого не було.

Марія Іванівна повірила тій жінці у райцентрі, бо знала, що в неї дійсно вкрали гребінь.

– Мама молодшої дружки коло мене крутилася, – додає пенсіонерка. – Я розчесала одну колєжанку, потім молодшій дружці зробила причоску, а потім собі. Поставила на вікно гребінь, начепила віночок, хотіла причесатися ще раз і все гребеня не було. А молодша дружка така миршава – за дуже файно хлопця вийшла заміж, але він потому почав пити. Не знаю, чи вони разом жиют зараз.

А раз подружкою йшли пізно ввечері. Вона мене проводжала додому, бо я в неї засиділася. Ще стали балакати. Вчув мене мій собака і прибіг до мене. Ми говоримо, говоримо і бачимо –  пливе стежкою щось густе і темне, ширина до 2 метри і до 2-ох висоти. Пес зразу  втік. Заким я оглянулася, то він вже гавкав на подвіру. Ми відступили від стежки, а воно поплило собі догори. Ми не боялися, але пес настрашився.

Після заміжжя пенсіонерка прокидалася серед ночі не у ліжку.

– Вже як вийшла заміж, то раз прокинулася, а я стою на столі напроти вікна з розкритими руками, –  розповідає Марія Іванівна. – А перед тим в Чорткові була на квартирі. Розбудилася, як я знадвору відкривала двері. З вулиці прийшла до хати. Я перестрашилася.

Нині пенсіонерка наскрізь бачить людей. Розуміється на їх душах. Каже, що одразу відрізняє підлу людину від порядної.

– Дуже розуміюся на людях, – говорить. – Видно, котрі добрі, а котрі злі. Можу подивитися на людину і відчути, що вона скоро вмре. В неї в очах нема вже якогось живцю. Раз йду по селу з родичкою. Надійшов односелець. Кажу до родички: «Він певне вмре, йому вже недовго лишилося». До місяця той чоловік помер.

Багато чоло людина може відчувати. Наприклад, якщо мені має бути недобре, я бачу темну тінь. Ніби хтось попід вікна пішов, надворі. Де не-будь. Як має мені бути добре в житті, то бачу світлу тінь.